Читати книгу - "З ярмарку, Шолом-Алейхем"

Наречена уявлялася йому в образі принцеси, одної з тих казкових красунь, про яких йому колись розповідав його приятель Шмулик. Він її уявляв собі так виразно, що бачив навіть уві сні. А раз, незабаром після бармицве, він побачив її наяву й закохався, про що мова піде в наступному розділі.

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Роза Бергер. — Суламіф з "Пісні пісень". — Хаїм Фрухштейн — небезпечний супернин. — Черевики на рипах і

Їранцузька мова. — Гра на снрипці.— олодкі мрії

Якби їм згодом не довелось часто зустрічатись, герой цього життєпису був би певен, що дівчина, яка його зачарувала в чотирнадцять років, була тільки марою, фантазією, сном. Звали її Роза. Шолом ніколи не бачив, щоб вона ходила сама-одна,— її завжди супроводжувала ціла ватага кавалерів. Звичайно то були синки найшановніших і найзаможніших батьків, а іноді навіть російські офіцери. Російський офіцер гуляє з єврейською дівчиною — це була така сенсація, що збурила всеньке місто. Не кожна дівчина могла б собі це дозволити, і не кожній дівчині місто подарувало б таке. Але Роза — їй усе дозволено, їй можна простити, бо вона Роза, бо вона єдина дівчина в місті, що грає на фортепіано, єдина дівчина в місті, що розмовляв по-французькому. А розмовляє вона голосно й сміється голосно. Це ж вам неабихто, а Роза! До того ж вона з гарної сім'ї. її батько один з найзаможніших і найшановніших людей міста, єврей-аристократ. Люди подейкують, що замолоду він голив бороду. Тепер, коли він уже старий і сивий, то запустив собі бороду, носить окуляри, і під очима в нього подушечки. Такі самі подушечки під очима мала й Роза, і вони дуже пасували до її гарних блакитних очей та шовковистих вигнутих брів, до її єврейсько-грецького носика, ясного білого личка й тендітної, але гордовито-величної постави. Ця дівчина полонила серце мрійливого хедерника Шолома одним поглядом своїх чарівних очей, і він закохався в цю Суламіф з усім священним запалом невинного тринадцятирічного хлопчика.

Так, Суламіф! Лише Суламіф з "Пісні пісень" має такі божественні, чарівні очі, лише Суламіф з "Пісні пісень" може так ніжно й так глибоко пройняти своїм поглядом вашу душу. А глянула вона на Шолома, можу ручитися, тільки один раз, найбільше — двічі, і то мигцем, коли вона в суботу йшла вулицею в супроводі цілої ватаги кавалерів, серед яких був один щасливчик на ім'я Хаїм Фрухштейн. Цей Хаїм — єдиний син Йосі Фрухштейна, у нього дуже короткі ноги, зате ніс — довжелезний, прищуватий, немов засіяний червоними порічками, і величезні зуби. Але вбирався він, як справжній франт: черевики лаковані, на рипах і на дуже високих підборах, щоб здаватися вищим, жилет — сніжно-білий, зачіска з акуратним, рівним проділом посередині, напахана парфумами, які чути на цілу милю навкруги. Такий був найщасливіший з усіх Розиних кавалерів, якого люди вважали її женихом, бо він синок Йосі Фрухштейна, а Йося Фрухштейн багатій, а багатій багатієві рівня. Крім того, Хаїм — єдиний молодик у Переяславі, що розмовляє по-французькому. Він розмовляє по-французькому, і вона розмовляє по-французькому — хіба можна собі уявити кращу пару? І ще одне: вона грає на фортепіано, а він — на скрипці, і коли вони грають удвох, то варт все віддати, аби мати можливість цілу ніч слухати їх, стоячи під вікном. Не одного літнього вечора Шолом стояв під відчиненим Розиним вікном і слухав солодкі небесні звуки, що їх чарівна Роза видобувала своїми чарівними пальчиками, і солодкі небесні мелодії, що їх коротконогий Хаїм Фрухштейн видобував з тонких струн своєї маленької пузатої скрипки. Ах, які почуття буяли в ті хвилини у його душі! Він зазнавав насолоди й страждань, благословляв і проклинав водночас. Він зазнавав насолоди від чудесної неземної музики і страждав від того, що не він грає разом з Розою, а хтось інший; він благословляв ці руки, що видобувають такі солодкі небесні звуки й такі солодкі ангельські мелодії з бездушних інструментів, і проклинав той день, коли народився у Нохема Рабиновича, а не в Йосі Фрухштейна і що Хаїм Фрухштейн багатійський синок, а він, Шолом, жалюгідний злидар! Він, звісно, не міг сподіватися, що йому куплять лаковані черевики на рипах і на високих підборах, ба навіть чобітки його давно стопталися, підбори знабочились, підошви протерлися. І якщо він скаже, що хотів би мати лаковані черевики, його спитають: "Навіщо?" І коли він ще зажадає, щоб вони були на рипах, йому дадуть ляпаса...

Ах, як добре було б мати скарб! Отой скарб, про який воронківський приятель сирота Шмулик розповідав стільки чудесних історій. Дурниці, скарбу нема! Тобто він є, але його важко знайти: він лежить десь глибоко захований. А коли наближаєшся до нього, він тікає й ще глибше ховається... І нещасний Шолом проклинав той день, коли народився у почесних Рабиновичів, а не у Фрухштейнів. Він зненавидів коротконогого Хаїма Фрухштейна з великим прищуватим носом, смертельно зненавидів за те, що бог нагородив його, цього коротконогого Хаїма, трьома дарами: черевиками на рипах, умінням розмовляти по-французькому й умінням грати на скрипці. І бідолаха Шолом тут-таки, на вулиці, дав собі слово й заприсягся місяцем і зорями, небесними звуками й солодкими ангельськими мелодіями, які лилися з Розипої кімнати, що він навчиться грати на скрипці так само, як щасливий Хаїм Фрухштейн, і своєю грою заткне за пояс десяток таких, як оцей Хаїм Фрухштейн, і навчиться також розмовляти по-французькому, з божої помоги, не гірше за Хаїма Фрухштейна, а може, ще перевершить його. Отоді він прийде до Рози просто додому й звернеться до неї із словами "Пісні пісень": "Обернись, обернись, Суламіф, до мене обличчям на хвилинку й послухай, як я граю на скрипці!" І він проведе смичком по найтонших струнах, і Суламіф-Роза, почувши, здивується і спитає: "Хто тебе навчив?" І він відповість: "Сам навчився". А Хаїм Фрухштейн, що стоятиме, вражений, осторонь і заздритиме Шоломові, наблизиться до Рози й захоче їй щось сказати по-французькому, але Шолом перепинить його й скаже теж по-французькому: "Бережіться, реб Хаїме, я розумію кожне слово!" Це його ще більш вразить, Суламіф-Роза спитає Шолома: "Ти по-французькому теж розмовляєш? Хто тебе навчив?" І Шолом відповість: "Сам навчився!" Тоді Суламіф-Роза підведеться, візьме Шолома за руку й скаже: "Ходімо!" І вони походжатимуть удвох з Розою переяславськими пішоходами й розмовлятимуть по-французькому, а вся ватага кавалерів разом з коротконогим Хаїмом Фрухштейном чвалатимуть позаду, і все місто питатиме, показуючи на них пальцями: "Хто ця щаслива пара?" І їм скажуть: "Ви не знаєте, хто це? Це ж Роза з її обранцем!" — "А хто її обранець?" — "її обранець — воронківський знавець біблії, каліграф Шолом, син Нохема Вевикова, тобто Нохема Рабиновича!.." А Шолом усе це чує, але вдає, ніби нічого не помічає, і йде далі, рука в руку з чарівною Розою. її чудесні блакитні очі дивляться на нього й сміються. Він відчуває її маленьку теплу руку в своїй руці й чує, як б'ється його серце: тук-тук, тук-тук! І раптом його чобітки самі собою починають говорити: рип-рип, рип-рип! І це його дивує. Грати на скрипці, розмовляти по-французькому він, скажімо, сам навчився, так довго працював, аж поки навчився. Але чобітки — звідки в них цей скрип? Невже теж самі навчилися? А може, це йому причувається? І він натискає обома ногами на підошви, міцно натискає, ще міцніше, коли раптом дістає штурхана від старшого брата, з яким спить на одному ліжку. "Чого ти дриґаєш ногами, як лоша?" Шолом прокидається. Невже це був тільки сон? Він усе думає про цей сон і марить наяву. У нього зливаються ява і сон, фантазія й дійсність... І все це триває — він не знає, скільки часу,— аж поки в Переяславі не з'являється гостя, страшна гостя — епідемія, пошесть. Мов розбурханий ураган, лютує вона, учиняє розор і спустошення в багатьох домах, і серед них також у домі Нохема Рабиновича. І чарівна Суламіф-Роза та Шоломова любов до неї зникають, як сон, як мара, як вчорашній день...

Гостя, що з'явилася в Переяславі, була холера.

34

ХОЛЕРА

Епідемія. — Розтиральнини. —Баба Минда номандуе. — Вона волає до могил, звертається до тіней предків, допомагає лінарям. — Мамина смерть.— Дядьно Пиня забороняє планати в суботу

Почалося воно одразу після пасхи, спершу начебто не всерйоз. Але згодом, десь після свята швуес *, коли з'явилися овочі й зелений аґрус так подешевів, що його віддавали за безцінь, холера розгулялася не на жарт, і дедалі частіше лунали слова: пошесть, епідемія, холера. Вимовляючи слово "холера", люди обов'язково спльовували. Усіх пойняв жах і відчай.

Жах пойняв, звісно, тільки дорослих, а для малечі епідемія, навпаки, стала щось ніби святом. Дорослі почали особливо турбуватися про їхню їжу й питво, щоранку й щовечора мацали їм голівки, змушували показати язика і нарешті розпустили хедери, поки пошесть, з божої по-моги, не зникне, не піде туди, звідки прийшла. Але вона не хотіла зникати й лютувала скільки сили.

Та люди теж не сиділи згорнувши руки, робили все, що тільки можна, і насамперед взялися до розтирання. Негайно організували товариство розтиральників, які приходили до хворого й розтирали його. Багато людей пощастило у такий спосіб урятувати. У товариство розтиральників записалися найшановніші городяни, місто поділили на дільниці й до кожної дільниці прикріпили групу розтиральників. Шолом дивився на них з великою повагою й захватом, як на справжніх героїв, як на подвижників. Вони не виявляли ніякого страху ні перед холерою, ні перед смертю, підбадьорювали один одного, про епідемію говорили усміхаючись і вихиляли по чарці, бажаючи один одному, щоб бог змилувався й пошесть зникла...

Рабиновичі, звісно, теж були серед розтиральників. Нохем Рабинович, приходячи з дільниці, завжди мав що розповісти: кого скільки разів сьогодні розтирали, кого вдалося відтерти, а кого ні. Хатні стояли навколо, дивлячись на нього з повагою, і з цікавістю та страхом слухали його розповідь. Маленька Хая-Естер ламала пальці і, якось дивлячись на дітлахів, сказала мимохідь: "Щоб він хоча б не заніс, боронь боже, холеру додому". Нохем, усміхаючись, відповів: "Холера не така хвороба, що її заносять. Кому судилося, того вона й дома спостигає..."

Маленькій Хаї-Естер це, певно, судилося.