Читати книгу - "З ярмарку, Шолом-Алейхем"

Одного ранку вона встала й розповіла бабі Минді дивний сон. їй привиділося, ніби вона проказує благословення над суботніми свічками. Раптом з'являється Фрума-Сора Срібничка, та, що минулого тижня померла від пошесті, дмухає на свічки — фу! — і вони гаснуть... Вислухавши цю розповідь, баба Минда розсміялася й, звісно, витлумачила сон на добре. Проте на обличчі обох жінок було видно, що їх пойняв страх. Трохи згодом мати прилягла, звеліла подати їй дзеркало, подивилась у нього й сказала бабі Минді: "Свекрухо, погана справа! Гляньте на мої нігті..." Баба Минда знову висміяла її й побажала, щоб усі лихі сни впали на голови ворогів, а сама нишком послала старших дітей, щоб знайшли й привели батька, який пішов кудись на дільницю розтирати хворого. А поки що баба Минда, не дожидаючись батька, поставила в піч чавуни й горшки з водою й заходилася рятувати хвору. Вона робила все, що тільки людина спроможна робити, і не забула послати по найкращого лікаря міста Козачківського, здорового, огрядного чолов'ягу з червоним обличчям. Про цього лікаря тямущі люди казали: "Він такий здоровий, що помре на ходу". І хоча Козачківський мав славу найкращого лікаря в місті, проте баба Минда привела також і фельдшера Янкла — він єврей, і з ним легше порозумітись. Фельдшер Янкл був таки тільки фельдшер, проте він носив пелерину, як справжній лікар, і рецепти писав, як лікар, і латину читав, як лікар, і гроші брав теж, як лікар. Тобто, коли йому клали в руку монету, він її брав не дивлячись, ніби знехотя клав у кишеню й навпомацки визначав її вартість, і коли йому здавалося, що дали малувато, він просив іншу монету, але делікатно, з усмішечкою, погладжуючи своє довге волосся й поправляючи окуляри на носі.

З ним, з оцим фельдшером, баба Минда замкнулася у своїй світличці, вигнавши спершу малечу надвір, і там шепталася з ним довго-довго, аж поки не прийшов батько. А коли з'явився батько ні живий ні мертвий, баба Минда напустилася на нього й задала йому доброго прочухана. Було смішно дивитися, як батько виправдується перед нею... Хто не бачив у ті дні бабу Минду, той не бачив у своєму житті нічого гідного подиву. Жінка-командир, та й годі! Фельдмаршал! Шовкова темно-зелена хустка на голові, розмальована срібними яблуками, закачані рукави темно-коричневої сукні, чорний репсовий фартух і ретельно вимиті руки надавали її старому зморшкуватому суворому обличчю такого виразу, ніби вона клопочеться десь на весіллі, а не коло тяжко хворої невістки, що бореться із смертю. Здавалося, не мати Хая-Естер воює із смертю, а вона, баба Минда, воює замість неї, б'ється з ангелом смерті, шурхіт легких чорних крил якого вже чути зовсім близько. Діти ще не розуміли, що тут діється, але вони інтуїтивно відчували: тут коїться щось дуже важливе, таємниче. На бабиному обличчі вони читали: смерть хоче забрати у дітей їхню матір, але я, з божої помоги, не дам! А коли вона каже, що не дасть, то не можна їй не повірити. Якось прийшов лікар Козачківський, вислухав хвору, і його червоне обличчя ще більш почервонішало: мабуть, їй було вже зовсім погано. Баба Минда зібрала всіх дітей, вишикувала їх в один ряд, від найстаршого (молодого сім'янина з борідкою) до наймолодшого (дівчинки, якій ледве минув рік), і коли лікар Козачківський вийшов з кімнати хворої, вона впала перед ним навколішки й, цілуючи йому руки, показала на дітей: "Ось дивись, пане, скільки комашок, скільки сиріт хвора залишить, коли, боронь боже, прийде останній час. Зглянься, пане, на цих комашок, на безневинних овечок!.." Ця сцена, здається, могла зворушити навіть камінь. Лікар Козачківський розчулився. Він розвів руками: "Що я можу вдіяти? Роблю все, що в силі робити. Ось кого треба просити!.." — І підняв палець догори. Спасибі тобі за пораду, пане добродію! Перед богом бабусі заступники не потрібні, дорогу до бога вона сама знає. Вона вже була в синагозі, де домовилася, щоб цілу добу читали псалми, була й на кладовищі, коло рідних могил, волала до покійних предків. Така мати, як жінка її сина, не повинна залишити свого чоловіка вдівцем, а дітей сиротами. Така праведниця, як Хая-Естер, не повинна вмерти! "Ні, боже милосердий, ти добрий, ти не зробиш цього!.."

Та нічого не допомогло. Господь бог таки милосердний, але маленька Хая-Естер уже не встала — вона померла. Це сталося в суботу вранці, коли ми ще молилися в синагозі.

Померла! Для дітей це була, після вчителевої смерті (різника Мойше), друга смерть. Вони її скоріше відчували, ніж розуміли, і їм було дуже-дуже боляче. Щоправда, мати не була така лагідна, така ніжна, як інші матері, їм перепадало від неї чимало ляпасів, стусанів, буханців: "Діти не повинні бути ласунами й ненажерами! Діти не повинні плутатись під ногами! Діти не повинні шкірити зуби й реготіти!" Це означало, що діти не повинні сміятися. А діти все-таки сміялися. Справді, як можна не сміятися, коли смішно? Дорого коштував їм цей сміх, вони розплачувалися за нього почервонілими вухами й спухлими щічками від материних маленьких, але міцних рук, що давалися взнаки... Але тепер діти забули все, забули і ляпаси, і буханці, і стусани, і потиличники, а згадували тільки, як мати виймала часом з кишені дрібні гроші й давала дітям, як вона щомісяця давала їм порошки з медом проти глистів, як мати не відходила від ліжка, коли хто з дітей занедужає, як її маленька рука раз у раз мацала голівку, перевіряла пульс, гладила щічки, як під свято вона шила дітям нові платтячка, костюмчики, як вона напередодні суботи мила їм голівки, як вона сміялася під час пасхальної трапези, коли діти п'яніли від чотирьох келишків вина. І ще багато-багато що згадували діти, уткнувшись лицем у подушку й заливаючись слізьми. Але ще сильніш вони заплакали, коли почули, як плаче батько.

Хіба батьки плачуть? А баба Минда ридала й голосила співучим голосом, немов молячись, і тужливо зверталась до бога: "Краще б він забрав мене, бабу Минду, ніж таке молоде деревце, матір стількох, нівроку, комашок!" Порівняння дітей у цю сумну хвилину з комашками викликало в них мимовільну усмішку: чому саме комашки? Та раптом розчахнулися двері, і в хату влетів, мов вихор, дядько Пиня із своїми обома синами. Він примчав просто з старої синагоги, де молився, і урочисто привітався:

— Доброї суботи! — Почувши ридання й голосіння, він напустився на батька й на бабусю Минду: — Це що таке? У суботу ви плачете! Нечестивці! Лиходії! Що ви робите? Ви збожеволіли, з глузду з'їхали? Чи ви забули, що сьогодні субота й що в суботу плакати не можна? Но-хеме, що ти робиш? Не можна так — гріх! Хоч би що сталося, субота важливіша за все!..— Раптом дядько Пиня відвернувся, ніби щоб висякатись, і кинув оком туди, де лежала мати, накрита чорним покривалом. Він нишком витер очі, щоб не помітили, як він плаче, хоч у голосі було добре чути сльози, і заговорив уже трохи лагідніше:—Послухай мене, Нохеме, досить! Ти надто грішиш перед богом!.. Ну досить, досить! Не можна — суб...

Дядько Пиня вже не міг закінчити, бо сльози, які він весь час ковтав, почали його душити. Не в силі більш стримуватися, він припав до стола, опустивши голову на ліву руку, немов під час молитви "Тахнун" *, і розплакався, як мала дитина, скрикуючи тонким голосом:

— Хая-Естер! Хая-Естер!

35

БОСИНИ

Батьно читає ннигу Йова. —Йому пропонують одружитись. — Дітей збираються відіслати в Богуслав до діда Мойше-Йосі

Ніколи герой цієї повісті так не тужив за скарбом, що про нього йому колись розповідав його приятель Шмулик, як у ті дні, коли він, батько й всі брати та сестри відбували босини по покійній.

"Якби я мав тепер скарб,— думав він,— отой скарб, що лежить схований там, у маленькому містечку, хай навіть не весь скарб, а тільки частину,— о, як би він тепер мені став у пригоді!.. Баба Минда перестала б плакати й голосити і картати господа бога за те, що він недобре вчинив, забравши раніш невістку, а не її, свекруху. Батько перестав би зітхати й твердити весь час, що тепер, без Хаї-Естер, йому нема чого жити на білому світі. А вони, діти, де б вони тепер були? Напевно, біля річки разом з іншими хлопчиками. Вони б плавали, ловили рибок або просто гасали десь. Таке сонце! Така спека! Вишні дешеві, порічки продають за безцінь, з'явилися вже зелені огірочки з гострими гульками, незабаром достигнуть дині, жовті, запашні, і кавуни, червоні, як полум'я, соковиті, солодкі, як цукор. О скарб! Як дістати скарб?.." Ці думки підносять його й мчать в інший світ, у світ фантазій і мрій, солодких, чарівних мрій. Йому уявляється, ніби він уже має той скарб, який несподівано відкрився перед ним з усіма своїми чудесними камінцями, і йому вже належить усе це золото й срібло, купи півімперіалів, діамантів і самоцвітів. Батько вражений: "Шоломе, звідки в тебе таке багатство?" — "Не можу тобі сказати, батьку, бо коли скажу звідки, скарб негайно зникне..." Шолом відчуває себе на сьомому небі, бо йому пощастило вирятувати батька від нужди, і тільки жаль, щиро жаль, що мати не дожила до цього. "Не судилося,— каже баба Минда.— Усі свої молоді роки вона, бідолаха, віддала дітям, і тепер, коли можна по-людськи пожити, скінчилися її роки..."

Та ось батько зітхнув: "Господи боже, що його робити? Що його робити?" І маленький мрійник повертається з свого щасливого світу фантазій сюди, у цей світ турбот і сліз, де чуєш тільки мову про борошно для хали, про гроші, щоб піти на базар, про пожильців, яких нема, про прибутки, що занепали,— і всі ці розмови завершуються батьковим зітханням і стогоном: "Господи боже, що його робити? Що його робити?"

— Як то що його робити? — напускається на нього дядько Пиня уже в останній день босин.— Зробиш те, що всі люди роблять,— дасть бог, оженишся...

"Ожениться? Батько ожениться? У нас буде нова мати? Яка вона буде?" — Діти дивляться на батька — що він скаже? А батько навіть слухати не хоче. Він каже:

— Оженитися? Щоб я оженився? Після такої Хаї-Естер оженитися? І це кажеш ти, мій рідний брат? Хто ще так добре її знав, як ти?

Його душать сльози, і він не може далі говорити. Дядько Пиня мовчить, він не наполягає.

— Час проказати надвечірню молитву,— каже дядько Пиня, і всі, що відбувають босини,— батько з дітьми,— підводяться з підлоги й стають до молитви, і шестеро синів, серед них один уже одружений, з рудою борідкою, на ім'я Елійогу, так відтарабанили кадиш *, що любо було слухати! Рідня дивиться на них з гордістю, а сторонні жінки заздрять.

— З такими синами не можна не попасти в рай!..— каже далека родичка Блюма, ряба жінка, що має німого чоловіка.