Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

Маша

– Дякую, Євгене. Ти справжній друг, – дякую хлопцю, коли ми сидимо з ним у ресторані.

– Знаєш, Маріє, я досі не можу зрозуміти, як тобі вдалося вмовити мене на ці хитрощі, – Євген клацає по моєму носу пальцем і я широко посміхаюся.

– Все очевидно. Я не залишила тобі вибору. Вчасно ти опинився в Одесі, га?

– Не знаю. Лише приїхав по роботі, але виявився втягнутим в аферу століття. От скажи, воно хоч коштувало цього чи ні? – Євген наповнює опустілі келихи вином.

– Коштувало. Ще, як коштувало, – підношу келих до рота і випиваю його наполовину.

– Мені здалося, що твій план не спрацював. Звірю я сподобався – це факт. А ти ж хотіла зовсім іншого. Не вдалося розізлити улюбленого татка?

– Хотіла, так. Але все вийшло навіть краще, ніж я уявляла.

– Тобто? – дивується Євгене, вимагаючи подробиць.

– Ти бачив, якими очима дивилася на тебе дружина мого батька? Ти їй сподобався. Дуже! Про таке я могла лише мріяти.

– В сенсі? Що ти хочеш сказати? Маше, не лякай мене. Я знаю цю єхидну усмішку, – хлопець торкається моєї руки, дивиться пильним поглядом, ніби намагаючись прочитати думки.

Посміхаюся, прокручуючи в голові новий план евакуації мачухи з нашого з батьком життя. Аби тільки друг погодився…

– Я хочу, щоб ти трахнув мою мачуху і записав усе на відео, а потім я покажу батькові, яка вірна у нього дружина, – на слові “вірна” описую в повітрі лапки. – Після цього Майї лише одна дорога – вперед ногами з нашого дому. Зраду батько їй нізащо не пробачить.

Євгеній починає голосно кашляти. А я підскакую з дивана, щоб постукати його по спині. Друг приходить до тями досить швидко. Хапає мене за руку, трохи вище ліктя, змушуючи сісти поруч із ним, на диван. Дивиться з хитрим поглядом, чому в мене по спині бігають зрадницькі мурашки.

– Ти смерті моєї хочеш? Мене ж гримне твій батько, не роздумуючи, – хвилюється друг.

– Не грюкне, не парся. Я не дозволю.

– Сумніваюся. Що це взагалі за маніакальний синдром позбутися мачухи? Ти так сильно її ненавидиш?

Схилившись наді мною, Євген тягнеться до мого чола, щоб прибрати з нього пасмо волосся і заправити за вухо.

– Марійко, я все розумію. Розумію, що через мачуху батько розлучився з твоєю мамою. Розумію, що ти звинувачуєш мачуху у смерті матері, але це ж не привід підставляти мене. Так, Марусю? Я тобі хоч трохи дорогий? – Запитує друг, зосереджуючи на моєму обличчі підозрілий погляд.

Намагаюся не дивитись на Євгена.

Намагаюся тримати в собі злість, яка завжди накочує задушливою хвилею, варто лише згадати про причину смерті моєї матері.

Я так і не пробачила батькові за те, що він пішов із сім'ї до іншої жінки. Непросто пішов, а поїхав до іншого міста. Проміняв Київ на Одесу і все заради чого? Бізнес? Якби ж тільки бізнесу... Він же в Одесі знайшов собі іншу жінку, а нас із мамою просто викинув зі свого життя, як непотрібний мотлох.

Таке пробачити неможливо!

– Маше, ти все ще тут, зі мною? – Голос друга вириває мене з потоку думок і я приходжу до тями.

Обіймаючи мене однією рукою, Євген простягає келих із вином, пропонуючи випити.

– Напевно ти маєш рацію. Вибач. Дурна пропозиція й ти зовсім не зобов'язаний її приймати, – погоджуюсь я вже без того запала, який був у мені буквально п'ять хвилин тому.

– Допустимо, я погоджуся, що тоді?

– Ти хочеш запропонувати мені угоду?

– Можливо.

– Що ти хочеш? – Ставлю питання прямо, а сама тремчу, як осінній листок на вітрі, передчуваючи щось несподіване і дуже непристойне.

– Тебе, – відповідає друг, торкаючись рукою до мого обличчя й ніжно гладячи вилицю вгору-вниз.

– Але це неможливо, – хитаю головою.

– Чому?

– Ти брат моєї найкращої подруги. Та я знаю тебе майже з самого дитинства. Ти мені теж як брат, розумієш? – намагаюся переконати Євгена, що ніколи не дивилася на нього, як чоловіка.

– Брате? – посміхається хлопець. – А я сподівався, знаєш, Маше?

– Євгене, ну, перестань. Якщо ти ще згадуєш про той поцілунок на моєму випускному, то це була не я. Це була текіла. Ми тоді з Вікою в устілку набралися, от я й полізла до тебе цілуватися.

Обіймаю Євгена по-дружньому, намагаючись повернути все жартома, щоб уникнути незручності моменту, але нічого не виходить.

Друг встає з дивана і, схопивши мене за зап'ястя, тягне за собою в саму гущу танцмайданчика. Обвиває мою талію кільцем своїх рук і починає рухатись у такт музиці. Я схрещую в замок пальці на його шиї й зазираю у вічі.

Ми ж не перестанемо спілкуватися після цієї незрозумілої розмови? Я не хочу втрачати друга.

– Марусю, а я ж чекав, коли ти підростеш. Знаєш, чому я досі не одружився? – його голос дивно хрипить.

– Ні, – хитаю головою.

– Подумай добре. Ти ж розумна дівчинка, – тонко натякає Євген, змушуючи мене замислитись.

Ну ні! Ні…

– Не зустрів ту єдину? – Знову хочу уникнути розмови, якщо ще так можна зробити.

– Зустрів, – заперечує, широко посміхаючись.

– Тільки не кажи, що це я, – вимовляю бентежно, відчуваючи, як усередині затягується щільний вузол.

Уповільнюю темп і ледве не зупиняюся, коли Євген видихає мені просто у вухо:

– Ти, Маше. Це ти.

– Невже? Що, серйозно?

– Так.

– Ні. Євгене. Ні. Я відмовляюся в це вірити, – припиняю танцювати, залишивши друга посеред танцмайданчику одного, і прямую до нашого столика.

Сідаю на диван. Одним махом випиваю майже весь келих із вином, а потім дістаю із сумочки мобільний телефон. Євген приєднується до мене. Намагається взяти мене за руку, але я віддаляюся від нього, уникаючи будь-яких дотиків.

– Я не хочу про це говорити. Вибач, – показую жестом, що розмова вичерпана на цю тему.

– Добре. Одесу хоч покажеш? Які тут визначні пам'ятки? Дерибасівська, пам'ятник Дюку, Потьомкінські сходи, морський вокзал.

– Вже встиг загуглити?

– Довелося, – друг мило посміхається, як у колишні часи, і я відчуваю, що це дається йому з великими труднощами.