Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Я потім довго розмірковувала над тим, чому все-таки з ним поїхала. Адже так просто було сказати: ой, вибачте, у мене не виходить завтра, і взагалі я не люблю яблук.

Він би усе зрозумів, такі натяки чоловіки вловлюють із півслова. Думаю, це не дуже б його й засмутило. Мельник завжди користувався увагою жінок — як викладачок, так і студенток. 

Але чомусь вибрав мене. 

Зараз я думаю, що, можливо, крім Його Величності Випадку тут був задіяний якийсь фатум. Адже якби я не поїхала з Мельником на дачу, то не сталося б багато інших подій, які в результаті привели мене до найбільшого щастя в моєму житті.

Хоча не варто забігати наперед, для всього свій час, і краще розповідати по порядку...

***

Автівка у нього була чистенька, ідеальна, як і він сам. Хоч і не надто дорога. Здається,"Шкода", я вже не дуже добре пам'ятаю.

Увесь час, що ми їхали до села, де знаходилася його дача, він розповідав мені різні цікаві історії з власного студентського життя.  Зрештою, я вже звикла до нього, і його присутність не викликала в мені такого трепету, як досі. 

Кохала я його чи ні? Чи мені просто щось хотілося довести всьому світові і собі самій найбільше? 

Нехай відповідь на це питання так і залишиться таємницею. 

Коли ми приїхали на дачу, я очікувала побачити чепурний котедж з зеленим підстриженим газоном і шезлонгами, а то й басейном у дворі ( хтозна, звідки я взяла ту картину, можливо з американського серіалу "Район Мелроуз", який на той час був на піку популярності).

Але насправді ми вийшли з машини поряд із пофарбованим у зелене парканом із дощок, а за ним знаходилася звичайна побілена сільська хата під шиферним дахом. Навколо дійсно був яблуневий садок, і веранду затишно обвивав виноград. Під вікнами жовтіли чорнобривці. У повітрі пахло стиглими фруктами, димком від спаленого картоплиння і ще чимось сумним. Я вдихнула тепле повітря і підняла голову, підставивши обличчя лагідному сонечку, яке вже не пекло так, як улітку.

— Тобі тут подобається? — я й не помітила, як Мельник перейшов на "ти". Більше того, він обійняв мене за плечі так невимушено, немов усе життя це робив, а я не відсторонилася.

Було б дивно зараз сахатися від нього. Я вже перейшла ту межу, перед якою можна спинитися і сказати: "Олександре Миколайовичу, ви, мабуть, мене неправильно зрозуміли! "

Тому я стояла непорушно, відчуваючи, як його рука вже опустилася до моєї талії.

— Ну, ходімо, подивишся будинок? — роблено-бадьорим голосом сказав він.

Я тоді подумала, що йому, мабуть, теж незручно. Він не знає, як до мене підступитися, можливо, вперше йому трапилася така недосвідчена і дика дурепа.

Але то була лише одна мить вагання. Далі він відпустив мене і почав діставати з машини якісь сумки, пакет з продуктами, корзини для яблук.

Я стояла і принципово не допомагала йому. Незважаючи на те, що я була схильна у стосунках жертвувати своїми інтересами… щоразу, як-то кажуть, танцювала на тих самих граблях, я ніколи не робила важкої роботи, не перетворювалася в тяглову конячку, коли поруч був чоловік.

Можливо, справді, хтось із моїх далеких родичів мав аристократичне походження? Мельник, до речі, згодом пообіцяв зробити для мене генеалогічне дерево, у нього були знайомі в архівах. Але після всіх подій,що трапилися потім, було вже не до того…

***

Хата виглядала, як і його машина — охайною, впорядкованою, але без сучасних ремонтів, із тими меблями, які залишилися від попередніх господарів. Мельник казав, що купив будинок за безцінь у дітей померлої господарки — літньої жінки. 

Тут багато що нагадувало про колишню власницю, навіть вишиті рушники на іконах та домоткані смугасті килимки.

Мельник розкладав на столі їстівні припаси, відкорковував пляшку вина, а я стояла, за висловом моєї бабусі, "як засватана", і тільки дивилася на його приготування до романтичного застілля.

Про яблука, які ми нібито мали збирати, він навіть не згадав.

Ми випили по келиху вина, закусили виноградом, який Мельник приніс з вулиці ( вся їжа, куплена в магазині, залишилася неторканою). 

Увесь цей час між нами панувала незручна мовчанка. 

Тільки трохи згодом він пильно поглянув на мене і сказав:

 — Ти така гарна, Аліно! Тобі вже хтось говорив, що ти дуже красива?

Я мовчки похитала головою, дивлячись на нього настрашеними очима. 

А він  підійшов до ліжка з металевими бильцями ( таке саме було в селі у моєї бабусі) і одним швидким рухом зняв з нього картате покривало. Потім трохи подумав, дивлячись на білосніжне простирадло, підійшов до шафи, дістав звідти щось схоже на дитячу пелюшку, і простелив згори.

Я мовчки спостерігала за його маніпуляціями. Серце в мене калатало так, що, здавалося, от-от розірветься. Еге ж, мені ніколи в житті не було так страшно, як того дня. 

Якби я була дорослішою та розумнішою, то,  побачивши б усю його дріб'язковість навіть у тій злощасній пелюшці, плюнула б і послала його куди подалі.

Але я не була дорослою, а розумною тим паче...