Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

 — Ні, так не годиться, — Олександр Миколайович незадоволено дивився на мене. — Аліно, ви щось там собі бурмочете під носа, а не читаєте свій монолог, як належить. Ви часом не захворіли?

 — Ні, тільки трохи… голова болить, — це я вигадала на ходу, аби якось виправдати справді нікудишню гру на черговій репетиції. 

У його присутності я дійсно почувалася так, немов мені було зле. 

— Класична відмовка,  — сказав Женька і засміявся своєму жарту.

— Що ж, тоді йдіть додому і відпочиньте, — сказав Мельник до мене. — А ви, Євгене, щоб вам не було надто весело, повторите зараз всю сцену з самого початку.

Я вийшла з залу ( бо ми вже репетирували не в аудиторії, а на справжній сцені), проте до гуртожитку чомусь не пішла. Не хотілося нікого бачити, навіть дівчат. 

Я піднялася на сходовий майданчик останнього поверху. Там було порожньо, заняття закінчилися, студенти розійшлися. Хтось забув прикрити вікно, і через нього до приміщення вривався свіжий вітерець. Він куйовдив моє волосся, ворушив сторінки кимось забутого на підвіконні зошита.

Я підійшла і поглянула, що там було написано. То були вірші. Можливо, хтось занотовував у зошит рядки, які йому  ( чи. скоріше їй, бо почерк був акуратний, дівочий) були до вподоби, а потім поклав  зошита на підвіконня і забув. 

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: – Люблю.

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його, голубе...

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим це образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з не відомих нікому країв...

***

Я читала, і кожне слово западало мені в душу. Навіть сльози з’явилися на очах, так гарно було написано. Ніби автор вірша випадково підслухав мої власні думки…

Коли  мені на плече лягла чиясь рука. я здригнулася, і злякано озирнулась назад. Найменше за все я сподівалася побачити тут Мельника, і все-таки це був він.

 — Ліна Костенко, — сказав він, зазирнувши мені через плече. — Гарна поезія. Мені теж подобається.

 — Я знайшла цей зошит, — чомусь було незручно, ніби мене спіймали на якомусь недозволеному занятті. — Просто зазирнула, щоб дізнатися, кому він належить.

Він узяв з моїх рук зошит і подивився на обгортку.

 — Не підписаний. Я думаю, ви можете взяти його собі.

 — Ні, я краще залишу тут, раптом власниця повернеться.

Дивно, але раптом усе хвилювання, яке переслідувало мене сьогодні поруч із Мельником, десь зникло. Я підняла голову і подивилася прямо йому в вічі.  Втім. він спокійно витримав цей погляд.

 — Репетиція закінчилася, попереду вихідні, — сказав Олександр Миколайович. — Ви поїдете, мабуть, додому, до батьків?

 — Ні, — сказала я. — На цих вихідних я залишуся в гуртожитку.

 — Чи сподобався вам виноград? 

 — Так, дякую.

Насправді я не скуштувала жодної ягоди, сказала дівчатам, що не хочу, і вони з’їли все самі — “щоб добро не пропадало”.

 — А я збираюся на дачу, — сказав Мельник. — Треба обірвати яблука. Дружина не хоче цим займатися. Я казав вам, що садівництво — моє хоббі?

Так, здається, тоді, у нього вдома, він щось таке говорив. Але хіба я могла уважно слухати, коли він стояв у мене за спиною і торкався мого волосся? 

 — У моїх батьків теж є дача, — невпопад ляпнула я.

 — Я тут подумав, якщо ви все одно залишаєтеся самі в кімнаті, вам буде нудно…

Дідько, такого я точно не казала! Але звідки він дізнався, що мої сусідки їздять додому щотижня? 

 — Я люблю самотність, — якось навіть з викликом сказала я.

 — А я хотів запропонувати вам завтра поїхати зі мною на дачу  і допомогти зібрати яблука. Ви б забрали собі стільки, скільки захочете.  Вранці вирушимо — увечері я вас підвезу до гуртожитка.

 — А ваша дружина не розгнівається?

Він поглянув на мене і посміхнувся:

 — Моя дружина, — сказав повільно, ніби підкреслюючи кожне слово, — просто нічого не знатиме.