Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Згоден, але ж завжди є чимало альтернатив. Скажімо, сестра товариша.

— Я теж мав свою альтернативу.

— І хто ж вона була?

— Дівчина, яку звали Мартéн.

— То була ваша Дульсінея?

— Можна сказати й так, але жила вона дуже далеко від Тобосо. Та її листи однаково доходили до мене. Вони дуже втішали мене, коли ускладнювались мої взаємини з єпископом. Одного разу вона написала — і я згадую ті слова мало не щодня: «Перше, ніж нас спостигне смерть від меча, умрімо від уколів шпилькою».

— Ваш предок волів би померти від меча.

— А проте зрештою помер чи не від тієї-таки шпильки.

— Мартéн… Судячи з того, як ви вимовляєте це ім’я, вона була не іспанка?

— Ні, нормандка. Тільки не зрозумійте мене хибно. Вона померла за багато років до того, як я про неї дізнався і полюбив її. Може, ви й чули про неї, але під іншим ім’ям. Вона жила з Лізйо. Тамтешні кармелітки мали особливе покликання — молитися за священиків. Я сподіваюсь… я думаю… вона молиться й за мене.

— А, то ви говорите про оту святу Терезу… Мене завело в оману ім’я Мартен[18].

— Я радий, що є комуніст, який чув про неї.

— Ви ж знаєте, я не завжди був комуністом.

— Ну, так чи так, а справжній комуніст, мабуть, теж щось ніби священик, і в такому разі свята Тереза напевне молиться й за вас.

— Холоднувато стає. Рушаймо вже.

Якийсь час вони мовчки їхали дорогою назад. Джипа ніде не було видно. Вони поминули поворот на Авілу й рушили за дороговказом у напрямі Сеговії. Нарешті мер сказав:

— То отака ваша любовна історія, отче. Моя багато чим різниться, от хіба тільки жінка, яку я любив, також уже не живе.

— Хай упокоїть Господь її душу, — промовив отець Кіхот. Ця фраза злетіла в нього з язика машинально, але в мовчанці, що запала між ними по тому, він звернувся до душ у чистилищі: «Ви ближче до Бога, ніж я. То помоліться за нас обох».

Попереду вже височів величний римський акведук Сеговії, відкидаючи в світлі надвечірнього сонця довжелезну тінь.

Вони знайшли пристановище в невеличкому готелі недалеко від церкви святого Мартіна — знов майже те саме ім’я, яким отець Кіхот завжди називав подумки свою єдину любов. Так вона здавалась йому ближчою, ніж у шатах святої чи під зворушливим прізвиськом Квіточка. Часом він навіть звав її в своїх молитвах сеньйоритою Мартен, так наче прізвище могло легше пробитися крізь усі ті тисячі заклинань, звернених різними мовами до її гіпсових образів при світлі свічок.

Мандрівники добряче випили, просидівши стільки часу край дороги, і тепер не мали охоти шукати ресторан. Останні кілометри їм уявлялося, ніби разом з ними їдуть обидві їхні дорогі покійниці. Отець Кіхот радів, що йому припала окрема кімнатчина, хай і крихітна. Йому здавалося, ніби він перетнув уже всю Іспанію, хоча й знав, що насправді від’їхав од Ламанчі не більш як на двісті кілометрів. Росінант посувався так повільно, що нічого дивного в тому не було. Зрештою, й предок отця Кіхота в усіх своїх мандрах від’їжджав щонайдалі до Барселони, а тим часом кожному, хто читав його правдиву історію, уявляється, ніби Дон Кіхот проїхав уздовж і впоперек цілий неосяжний обшир Іспанії. Повільна їзда, про яку ми тепер геть забули, мала свої принади. Для справжнього мандрівця Росінант куди кращий від реактивного літака. Реактивні літаки призначені для ділків.

Перш ніж заснути, отець Кіхот трохи почитав, бо йому й досі не давала спокою згадка про отой сон. За своїм звичаєм, він розгорнув навмання святого Франціска Сальського. Ще до народження Ісуса Христа люди вдавалися до sortes Virgilianae[19] як до своєрідного гороскопа, але отець Кіхот більше вірив святому Франціскові, ніж Віргілію, цьому досить вторинному поетові. Слова, на які він натрапив у «Любові Божій», трохи здивували його, та водночас і збадьорили. «Роздуми й вирішення корисно перемежовувати бесідами, звертаючись то до Господа нашого, то до ангелів чи святих, то до себе самого, своєї душі, а то й до грішників і навіть бездушних істот…» Отож отець Кіхот звернувся до Росінанта:

— Пробач мені. Я зовсім тебе заганяв. — І поринув у глибокий сон без сновидінь.

Розділ шостий

Як монсеньйор Кіхот і Санчо відвідали ще одне святе місце

— Я радий, — сказав мер, коли вони виїхали на дорогу до Саламанки, — що ви нарешті погодились надіти свій слинявчик… чи як ви його називаєте?

— Pechera.

— Я боявся, щоб нам не опинитись у в’язниці, якби ті жандарми хутенько перевірили Авілу.

— Чому? За що?

— Причина не має значення, важить сам факт. Під час громадянської війни мені довелося скуштувати ув’язнення. Розумієте, у в’язниці повсякчас живеш у напруженні. Товаришів забирають із камери — і вони вже не повертаються.

— Але ж тепер… тепер війни немає. Все йде на краще.

— Атож. Можливо. Хоч, звісно, не можна не помітити, що найкращі люди Іспанії завжди опиняються за гратами. Може, ми б так ніколи й не дізналися про вашого великого предка, коли б сам Сервантес не відбув ув’язнення, і то не раз. В’язниця дає людині більшу змогу мислити, ніж навіть монастир, де бідолашні ченці мусять серед ночі переривати сон і ставати до молитви. А у в’язниці мене ніколи не будили раніш як о шостій ранку, та й увечері вже о дев’ятій звичайно вимикали світло. Ну, на допитах, звісно, бувало непереливки, одначе і їх провадили у пристойний час. У години сієсти ніколи не допитували. Не можна забувати, монсеньйоре, що слідчий, на відміну від настоятеля, воліє вночі спати.

В Аревало на стінах будинків ще висіли подерті давні афіші мандрівного цирку. На одній з них чоловік у гімнастичному трико виставляв на огляд неприродно могутні плечі та стегна. Звали його «Тигр, великий борець Піренеїв».

— Як мало змінюється Іспанія, — зауважив мер. — У Франції вам ніколи не здасться, що ви опинились у світі Расіна чи Мольєра, так само і в Лондоні не відчуєте навколо себе живого духу шекспірівської доби. Тільки в Іспанії і Росії час немовби зупинився. Отож нас із вами, отче, ще чекають у дорозі пригоди, дуже подібні до пригод вашого предка. З вітряками ми вже зітнулись, і тільки на тиждень чи два спізнилися на поєдинок із Тигром. І, коли