Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Але ж я не Дон Кіхот, Санчо. Я б побоявся кинути виклик такому здоровилу.

— Ви себе недооцінюєте, отче. Ваша віра — ось ваш спис. Якби той Тигр наважився сказати образливе слово про вашу кохану Дульсінею…

— Та ви ж знаєте, Санчо, нема в мене ніякої Дульсінеї.

— Я мав на думці, звісно ж, сеньйориту Мартен.

Ще одна афіша, повз яку вони проїхали, зображувала татуйовану жінку, майже таку саму величезну, як і Тигр.

— В Іспанії завжди полюбляли монстрів, — сказав Санчо із своїм дивним гавкучим смішком. — А що б ви робили, отче, якби на ваших очах з’явився на світ виродок з двома головами?

— Певна річ, охрестив би його. Що за безглузде запитання!

— Одначе ви схибили б, монсеньйоре. Не забувайте, що я цими днями читав отця Герберта Йоне. А він навчає, що коли є сумнів, скільки перед тобою виродків — один чи два, — то належить обрати середнє арифметичне і охрестити одну голову беззастережно, а другу умовно.

— Ну, Санчо, я ж не відповідаю за отця Йоне. Здається, ви читали його набагато уважніше, ніж я свого часу.

— А в разі важких пологів, отче, коли спершу з’являється не голівка немовляти, а якась інша частина тіла, ви повинні охрестити її, отож якби дитина виходила задом…

— Обіцяю вам, Санчо: якщо ви дасте спокій отцеві Йоне, я сьогодні ж увечері візьмуся студіювати Маркса й Леніна.

— Тоді почніть з Маркса, з «Комуністичного маніфесту». Він зовсім невеличкий, та й пише Маркс куди краще, ніж Ленін.

Невдовзі після полудня вони перетнули річку Тормес і в’їхали у стародавнє сіре місто Саламанку. Отець Кіхот ще й досі і гадки не мав про мету їхньої прощі, але тішився і в своєму невіданні. Перед ним було університетське місто, де він ще юним хлопцем мріяв учитися. Тут він мав змогу відвідати ту саму аудиторію, в якій великий Хуан де ла Крус слухав лекції ченця-теолога Луїса де Леона, а брат Луїс цілком міг знати й самого Дона Кіхота, якщо той у своїх мандрах добувався до Саламанки. Звівши очі на високу університетську браму, де було викарбувано зображення папи в оточенні кардиналів, а в медальйонах — голови всіх католицьких королів, серед яких знайшлося місце навіть Венері й Геркулесові, не кажучи вже про малу жабку, отець Кіхот забурмотів молитву. На жабку йому вказали двоє дітлахів і тут-таки зажадали за це винагороди.

— Що ви сказали, отче?

— Це святе місце, Санчо.

— Тут ви почуваєте себе як удома, еге ж? У тутешній бібліотеці зберігаються всі ваші рицарські книги в першодруках і помалу тліють у своїх оправах із телячої шкіри. Навряд чи бодай один студент зніме котрусь із полиці й здмухне з неї порох.

— Як вам пощастило, Санчо, що ви тут училися!

— Пощастило? Я цього не певен. Тепер я почуваю себе тут наче вигнанець. Може, краще було б нам помандрувати на схід, до того дому, який я покинув.

— Ви ж заходили в оцю-таки браму, ідучи на лекції… Намагаюсь уявити собі зовсім молодого Санчо…

— Але не на лекції отця Герберта Йоне.

— Ну, а був хоч один викладач, кого ви слухали з охотою?

— Так, був. У ті дні я ще наполовину вірив. Викладачів, що вірили беззастережно, довго слухати я не міг, але був один такий самий наполовину віруючий, і його лекції я слухав два роки. Може, й не покинув би Саламанку так скоро, коли б і він лишався тут, та він подавсь у вигнання, знов, як і за кілька років перед тим. Він не був комуністом, навряд чи був і соціалістом, одначе терпіти не міг генералісимуса. І зараз ми побачимо, що від нього залишилось.

На крихітній площі, над складками необтесаного зелено-чорного каменя стриміла голова з гострою борідкою, войовничо задерта вгору, до віконниць невеликого будиночка.

— Тут він помер, — сказав Санчо, — у кімнаті нагорі, сидячи з другом біля жаровні. Аж раптом той друг помітив, що одна пантофля Унамуно зайнялась від жару, а сам він і не ворухнеться. На дерев’яній підлозі й досі видно підпалину від згорілої пантофлі.

— Унамуно[20]… — повторив ім’я отець Кіхот і шанобливо поглянув на вирізьблене з каменю обличчя, на виразисті очі під важкими повіками, сповнені палкої і непокірної думки.

— Ви знаєте, як він любив вашого предка і вивчав його життя. Коли б жив за тих часів, то напевне вирушив би в мандри з Дон Кіхотом замість Санчо на рябому мулі. Чимало священиків зітхнули з полегкістю, коли він помер. Може, й самому папі римському стало без нього легше жити. Та й Франко, звісно, також, якщо йому вистачало розуму визнавати за своїми ворогами силу. Якоюсь мірою Унамуно був ворогом і мені, бо своєю половинчастою вірою, яку тоді поділяв і я, ще кілька років утримував мене в лоні церкви.

— А тепер ви вірите беззастережно, чи не так? У пророка Маркса. Вам більше не треба думати самому. Ісайя сказав — і край. Ви в руках історії майбутнього. Який ви, певно, щасливий з вашою беззастережною вірою! Тільки одного вам завжди бракуватиме — гідності розпачу. — Отець Кіхот промовив це з незвичним для себе гнівом — чи, може, подумав він, із заздрістю?

— Чи вірю я беззастережно? — перепитав Санчо. — Часом я й сам запитую себе про це. Дух мого вчителя не дає мені спокою. Буває, мені ввижається, ніби сиджу на його лекції і він читає нам із котроїсь своєї книжки. І я чую, як він говорить: «Притишений голос, голос сумніву, бринить у вухах віруючого. Хто знає? Чи могли б ми жити без цього сумніву?»

— Він таке написав?

— Еге ж.

Вони повернулися до Росінанта.

— Куди тепер, Санчо?

— На кладовище. Ви побачите, що його могила чимало різниться від могили генералісимуса.

Дорога до кладовища, розташованого на околиці міста, була нерівна й вибоїста — нелегка дорога для катафалка. Небіжчика добряче попотрусило б на шляху до місця вічного спочинку, думав отець Кіхот, чуючи, як стогне Росінант, коли він перемикає швидкість. Та, як невдовзі виявилося: все було заповнено гордовитими надгробками попередніх поколінь. Біля брами їм дали номерок — як ото в гардеробі музею чи ресторану, — і вони пішли попід довгою білою стіною з нішами для урн, аж поки досягли ніші номер 340.

— Як на мене, то це все-таки краще, ніж піраміда генералісимуса, — сказав Санчо. — Самому спокійніше спати в невеличкому ліжку.

Коли