Читати книгу - "Мій коханий хірург, Інна Романова"

- Чаю зробити? - я навіть не кивнула, коли він почав наливати воду в чайник і відкривати пакетики, закидаючи їх у чашку. - Насте, сідай,- чайник закипів, він рукою мені вказав на стілець, обійшов стіл і налив нам чаю. - Розповідай, що сталося? Чому медбрат пропонує тобі жити із ним?

- Ти що ревнуєш? - напевно, я все ще перебувала в шоці, тому поставила таке питання в лоб.

- Так, ревную, а не повинен? - так само спокійно вимовляє Роман. - Так що трапилося? Насте, будь ласка, розкажи мені.

Він поставив чашку на стіл, підійшов до мене і міцно обняв. Найнадійніші чоловічі обійми в моєму житті, такі сильні та безпечні.

І я не змогла тримати в собі свою стурбованість, розпач та страх за маму.

Він вислухав, не перебиваючи, потім поставив кілька уточнюючих питань, і врешті-решт вирік:

- Так, Насте, я думаю, що тобі краще переїхати до мене, грошей заощадиш і до роботи набагато ближче, та я бонусом додаюся. 10 тисяч я тобі дам. Тільки треба спочатку до мами твоєї з'їздити та перевірити, що це за люди і кому їх віддавати, власне, потрібно. Згодна? - Роман подивився на мене і було в його погляді таке "спробуй тільки відмовитися, зв'яжу і вкраду", ну я і не хотіла говорити "ні", я потребувала його допомоги та підтримки. Бути як за кам'яною стіною, маленькою дівчинкою із надійним тилом.

- Тільки гроші я позичу і потім віддаватиму частинами, добре? – несміливо відповіла чоловікові.

- Значить вирішили, - він потягнувся назад за своїм чаєм, і продовжив. - Коли вихідний найближчим часом?

- Завтра в нічну виходжу.

Роман зателефонував до Олега Юрійовича і відпросив мене на два дні.

- Так, Олеже, все вірно, їдемо до мами в гості. Дякую, так, покличу обов'язково! - він відключив дзвінок і з усмішкою подивився на мене. - Ну все, з твоїм шефом домовився, дзвони мамі, кажи, що везеш нареченого знайомитися.

Мама була приємно вражена, але щиро рада. Я так і не наважилася їй розповісти, що везу ТОГО самого нейрохірурга, сподіваюся, у неї вистачить такту не питати нічого зайвого.

- Насте, що ще треба купити? – було незвично бачити Романа нервового та стурбованого, таке враження, що він боїться мою маму, але як таке можливо, щоб один із найстійкіших і незворушних лікарів боявся жінку-медсестру 50 років.

- Нічого не потрібно, ти й так купив повний багажник. Ми всього лише їдемо до моєї мами, чому ти так нервуєшся? - я подивилася на нього, намагаючись приховати сміх, що рвався назовні, це тобі Завгородній не череп розкривати :)

- Насте, ти що не розумієш? Це для тебе вона просто мама, а для мене – ТВОЯ мама та жінка з якою треба побудувати добрі стосунки. І зізнаюся, так, я нервуюсь, – сказав усе це Роман, проводячи рукою по волоссю.

- Ось ми і приїхали, паркуйся, - командувала далі.

У дворі стояла мама - мила жінка, невисокого зросту, близько 165 см, досить струнка, її незмінне коротке каре обрамляло обличчя, а незначні зморшки тільки надавали зрілості її красі.

- Привіт, мамо Кет! -  кинулася в найрідніші обійми, як приємно обіймати свою мамулю.

- Насте, хватить чіплятися за мене, знайом із зятем, – фиркнула мама, намагаючись віддерти мене від себе.

Роман стояв весь зібраний і серйозний, як перед 14-годинною складною операцією.

- Доброго дня, мене звати Роман Завгородній, я – нейрохірург 32 лікарні, в якій ми разом працюємо з Настею. І ми зустрічаємося, - промовив молодий чоловік.

Мама була в шоці... 

Треба було все-таки її підготувати до такого повороту подій... Вона мовчала, Роман нервував, а я просто стояла і спостерігала німу сцену.

- Роман, правильно? – здатність говорити повернулася до неї, чоловік кивнув на знак підтвердження і мама продовжила. - А скільки Вам років? І як Ви познайомились із донькою?

- Мені 32, у нас 9 років різниці, в лікарні і познайомився, - несміливо промовив Роман, поглядаючи на мене. Він серйозно непокоїться так сильно?

- Ма, може ми додому зайдемо? Чи ти хочеш продовжувати допит на порозі?

- Ой, вибачте, це від несподіванки. Насте, про таке необхідно попереджати, – багатозначно сказала мама.

- Я піду візьму речі з багажника, - чоловік попрямував до машини широким кроком.

- Я з тобою! - треба було йому допомогти донести всі ті торби, що він купив.

У будинку було, як завжди, тепло, світло і приємно пахло випічкою. Місце, де пройшло моє щасливе дитинство.

Ми накрили стіл, разом сіли і почалася неспішна розмова.

Мама розпитувала Романа про все на світі – де вчився, коли почав працювати, про батьків. Завгородній відповідав чітко, лаконічно та конкретно. Я мудро мовчала, нехай знайомляться, моє завдання – згладжувати гострі кути, але ці двоє чудово справлялися самі.

Коли вечеря була з'їдена, чай випитий, мама покликала мене «на хвилиночку» поговорити.

- Насте, це ж той самий Завгородній? Я правильно зрозуміла? – вона знала про моє дитяче кохання.

- Так, мама, - зізналася я.