Читати книгу - "Мій коханий хірург, Інна Романова"

- Насте, ну допоможи, не будь таким стервом, як я! – знову не дає проходу Калугіна.

- Віро, ну я реально тебе зрозуміти не можу, п'ять років терпіла, дивилася з боку на хлопця, потім мене почала поливати отрутою, а тепер хочеш його поряд і щоб я тобі допомогла. Де логіка? -  щиро дивувалася простоті цієї гадюки.

- Насте, я ж вибачилася, і більше так не буду, обіцяю! Я дуже ревнувала і не могла нічого з собою вдіяти! - вона вперто стукнула ніжкою, офігіти у неї аргументи.

- А потім прийшло прозріння чи що? Віро, ну чим я можу допомогти? - нехай уже каже, що вона задумала і дасть мені спокій.

- Запроси його на уїк-енд за місто в готель, а там буду я замість тебе, - запропонувала дівчина.

- Ти, напевно, забуваєш, що він мій найкращий друг і підстав я йому робити не збираюся. А брехня, це, Віро, недобре. Ти знала таке? - не змогла не виразити свою думку.

- Тоді давай скажемо, що всі разом поїдемо, а ти потім різко не зможеш, як із морозивом, пам'ятаєш? Ми тоді годину просиділи в кафе! – мрійливо згадала Калугіна, вона, виявляється, романтична натура, їй би романи про кохання писати, а не люмбальні пункції в хребет сандалити з фізіономією.

- Подивимся, - не відмовилася, але й не погодилася. - Мені на зміну треба заступати. Бувай!

- Я почекаю в лікарні, давай на обід разом сходимо, сьогодні і Коля на зміні, запроси, будь ласка, і його, - знову це благання у погляді, ні, Насте, вкрай ти добра!

- Домовилися, - все-таки мене схилили на свій бік.

Подзвонила Петрошенку, він з радістю погодився, про Калугіну я промовчала, а що, це ж просто обід лікарняній їдальні, нічого такого, якщо до нас приєднаються однокурсниця.

Взяли їжу, Віра, з сяючим поглядом і широкою усмішкою, і трохи ошелешений від напору і харизми Калугіної Петрошенко.

Вона в нього випитувала щось, він відповідав, а я зі спокійною душею поглинала котлетку по-київськи.

Мою трапезу перервав телефонний дзвінок, дзвонила тітка Галя, наша сусідка.

- Так, тьотю, - привіталася я.

- Насте, люба, вибач, що відволікаю, ти з матір'ю коли востаннє розмовляла?

- Вчора ввечері, - мені не подобається її питання. - А щось трапилося?

- Вона нічого тобі не розповідала? Про борги? - знову мені задали питання, яке мене збентежило і дуже стривожило, я навіть схопилася зі стільчика.

- Ні, а що за борг? Тітка Галю, розкажіть усе як є! - попросила  жінку, нервово смикаючи комір робочої уніформи.

- Твоя мама потрапила в аварію і сильно розбила чужу машину, дорогу іномарку, і тепер її переслідують, щоб вона віддала гроші, - я була в шоці ... Як же так вийшло, що я такий хороший емпат, і нічого навіть не запідозрила по голосу мами? Такий, виходить, з мене недоемпат…

- Дякую, тітко. Підкажіть, Ви не знаєте про яку суму йдеться? – все ж таки вирішила уточнити, хоча відчай уже затуляв розум.

- 10 тисяч доларів, люба, Бог його знає, де такі гроші взяти. Ти, може, забери її до столиці, нехай у тебе живе і ховається, доки все не вляжеться.

- Дякую, що розповіли. Всього найкращого.

- Бувай, Насте, - жінка поклала слухавку, я сіла, опустила голову і побачила, що по щоках течуть сльози ...

Як я могла допомогти мамі? У мене не було таких грошей, кредит у банку мені не дадуть ... Що ж мені робити ???!!!

- Насте, що трапилося? - Петрошенко схопився і почав кружляти навколо мене. Віра і собі нервувати почала.

- Мама моя грошей багато заборгувала, переживаю, як їй допомогти, - не хотіла розповідати навіть Петрошенку. Чим він мені допоможе? Сам із такої ж звичайної сім'ї, звідки у нього 10 тисяч знайдеться? Тільки влізе в халепу – сумнівна допомога.

- Так, - сказав друг. – Переїзди до мене і будеш висилати гроші, що зараз платиш за оренду, - виніс Петрошенко свою абсурдну ідею.

- Ще чого? Вона що твоя сестра чи ти її подружка? Чому це ви житимете разом? – скрикнула Калугіна. – Нехай у мене живе, я з неї оренду брати не буду і навіть зможу трохи позичити, що назбирала, – видала дівчина, я навіть у якійсь частині свідомості оцінила її вчинок, на що тільки не підеш заради кохання, навіть недругові дати притулок і грошей йому позичити.

- Ти з нею завжди тільки лаялася! - пішов у заперечення Коля.

- Проте ми якось прожили 5 років разом, - апелювала блондинка.

Я просто мовчала з жахом від усього, що відбувається.

І тут вибухнула бомба.

- Моя дівчина житиме у мене, – спокійно, але досить голосно сказав Завгородній.

У їдальні настала тиша… Навіть тітки з буфета, на мою думку, застигли.

Роман же, ніби він не зізнався на всю лікарню у нашому службовому романі, розмірено, у своїй манері, підійшов до мене, взяв за руку і вивів.

Я була в такій стадії подиву, що сперечатися чи чинити опір просто фізично не могла, тому покірно пішла слідом.

Він завів мене до себе в кабінет, замкнув двері і сказав: