Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

Хто каже, нібито ви зробили щось не так?! До чого тут ви загалом?.. Просто начальство з республіканського Міністерства просвіти вирішило саме так, а не інакше: «Годі з вас, товаришу Калабалін! Попрацювали тут, у Мотовилівці, – отож і годі! Переходьте на інше місце роботи, передавайте свій безцінний педагогічний досвід там». Отак от! А ви кажете…

Приблизно в такому дусі відбувалася вся прощальна бесіда. Семен Опанасович говорив як завжди аргументовано і дуже переконливо. Однак про одне-єдине він все ж таки промовчав: в переведенні на іншу посаду зіграло роль також його особисте бажання. Адже через давню ідіотичну історію з шефським подарунком – килимом, який він нібито привласнив, – у вищих інстанціях і досі періодично зчинявся рейвах. Час був неспокійний: після смерті товариша Сталіна на всіх рівнях змінювалися чиновники, і кожен, хто починав труди праведні на ниві просвіти, вважав своїм святим обов’язком перевірити «злодійкуватого» директора дитбудинку, який нібито «обікрав» вихованців.

Зрештою Семену Опанасовичу це набридло, і він таки попросив начальство про переведення кудись подалі від Мотовилівки – туди, де підлеглі не пишуть на своє начальство анонімки. Тим паче тепер любителі «паперотворчості» почали додавати до своїх «шедеврів» ще один мотив: нібито «навмисне вбивство» сторожа Завади. Як не прикро це визнавати, але після пам’ятної всім розповіді про подвиги часів Громадянської війни Мокій Кононович настільки розхвилювався, що йому стало зле. Стан старого й надалі погіршувався повільно, але невпинно. Скінчилося тим, що він зліг і більше не піднімався. А потім і помер…

І хоча любителі анонімок прекрасно знали, що розповісти про шпигування в лавах банди отамана Струка Заваду попросив зовсім не директор, а вчитель історії Єрохін, вони з неймовірним ентузіазмом взялися за нову тему. З Калабаліна і без того вистачало слави «крадія» – то невже сюди треба додати ще й тавро «вбивці за змовою»?! Ні-ні, піти з директорської посади простіше і спокійніше. Так буде краще всім.

Ще багато часу витратив Семен Опанасович, відповідаючи вихованцям. Коли ж запитання скінчилися – мовив:

– Ну все, годі. Мені вкрай потрібно закінчити деякі справи саме сьогодні, отож прошу надати мені таку можливість.

Сумуючи від усвідомлення марності докладених зусиль, діти й підлітки почали залишати директорський кабінет. Як раптом Калабалін відчув, що на нього хтось дивиться невідривно і дуже уважно. Наступної миті їхні погляди схрестилися. Ну так, ну так, це потрібно залагодити невідкладно…

– Гайдамака!

– Так, Семене Опанасовичу?

– Будь ласка, залишся. Нам потрібно зараз же поговорити сам-на-сам, як чоловік з чоловіком.

Дехто з хлопців пригальмував ходу і занепокоєно озирнувся на товариша, однак Льока Гайдамака зробив їм знак, що все гаразд.

– Леоніде, – звернувся до вихованця директор, коли інші вийшли з його кабінету в коридор, – я займався вашою з Любою справою буквально весь останній тиждень і…

– Семене Опанасовичу, а до чого тут Люба? – здивувався хлопець. – Ви ж тільки мене збиралися всиновлювати, Антон29 саме про це просив…

– Ти дослухай спочатку, а потім вже запитуй, – доволі стримано мовив директор. Переконавшись, що вихованець зніяковіло мовчить, продовжив: – Так, збирався, але ж у підсумку вийшло зовсім не те, на що я розраховував. Вийшло так…

Калабалін подумав трохи, потім мовив:

– Коротше кажучи, всиновити ні тебе самого, ані разом з твоєю сестрою я не можу, бо не маю на те ніякого права.

– Як тобто не маєте права?! – здивувався хлопець.

– А так, не маю. Бо при живій матері…

– Як тобто при живій!

– Отож-бо! З’ясувалося, що твоя мати жива.

– Що-о-о?!

– Те, що чуєш. Жива вона. Жива і здорова. Більше того, живе тут же – в Мотовилівці. Та й загалом, у тебе з Любою тут півсела родичів.

– Не може того бути…

– Ще й як може, – зітхнув Семен Опанасович. – Я тут з твоїм дядьком розмовляв, він усе підтвердив. Насправді ваше з сестрою прізвище – не Гайдамаки, а Голомозі. Батько ваш кадровим військовим був, він загинув, а мати жила всі ці роки поруч з вами. Враховуючи це… – Директор подивився на вихованця із співчуттям: – Як не шкода мені й як не шкода нашому Антону, однак всиновлювати тебе при живій матері означає йти проти закону. Вчинити так я не можу, сам розумієш. Та й ким ти станеш, подавшись слідом за мною? Педагогом?.. Це явно не твоє покликання, хлопче. Отож раджу тобі залишитися в цьому дитбудинку до повноліття – чекати вже недовго. А там… А там житимеш, як доросла людина. Отакі-то справи.

Льоня мовчав, похнюпившись. Бо поки що було зрозуміло одне-єдине: всі його сміливі плани на майбутнє щойно зазнали нищівного краху.

Дачний кут Микільської слобідки 30 , Київ, серпень 1956 року

Ох, як же добре, що столиця УРСР розкинулася на живописних берегах Дніпра! Переважно на правому, ясна річ… І тим не менш це прекрасно по самій своїй суті!!! Адже коли ртутний стовпчик термометра вдень долає 30-градусну позначку, повзе дедалі вище й невідомо, де зупиниться, коли міський центр майже готовий розплавитися від літньої спеки, немовби позабута на столі прямокутна пачка вершкового пломбіру між двома вафельками і з білим ведмедем на блакитній паперовій обгортці – в таку погоду існує одне-єдине спасіння: тікати на пляж, щоб освіжитися. І як же добре, що потопаючі в обіймах зелені дніпровські пляжі з дрібоньким золотавим пісочком – вони тут же, поруч…

А ще краще, що на дніпровському лівобережжі розкинулися цілі дачні масиви – Русанівські сади та Микільська слобідка. Винайняти на літо хатку, до якої рукою подати – це ж неоціненна зручність! Тим паче, якщо дача не проста, а з усіма можливими зручностями. Та й збудована з високоякісної цегли… Принаймні Зінаїда Євдокимівна стверджувала саме це, умовляючи чоловіка прийняти відомчий «дарунок долі» в довічне користування. Звідки вона заздалегідь, ще до відвідин майбутньої сімейної власності, знала про такі тонкощі, як матеріал стін?! Хтозна… Та вже на місці товариш Федосов переконався: дружина має рацію – такої цегли в Києві давно вже не виробляють, «дарунок долі» треба приймати.

– Інтуїція. Жіноча інтуїція