Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

*

На острові Гернсі ми зійшли на берег. Строкаті портові будівлі, вказівники на давньому англо-нормандському діалекті, місцевий різновид страви «касуле», лісові стежини, дольмен Діуса[13]... А ще — Отвіль-Гауз[14]. Маєток Віктора Гюго у вигнанні, захаращений важкими меблями з ініціалами письменника, потворними картинами та столами для спіритичних сеансів — гід радо переповідала послання з потойбіччя, отримані тут. А втім, подружжя Дафнік її не слухало. Панянки постійно сварилися. Суперечки стосувалися літератури (Бальзак супроти Гюго), податків (Гернсі супроти багамської столиці Нассау) та яхт (недоліки кеча[15] та шлюпа[16]). Зашлюбилися вони лише три тижні тому, проте — судячи з ритму сварок — ризикували стати першими розведеними лесбійками.

Фред потягнула мене до вузьких сходів, що вели до lookout — заскленого горища, де Гюго писав стоячки, складаючи аркуші на підставці і не нумеруючи їх. Ледве стримуючи свою хворобливу хіть, Фред ділилася враженнями про величезний зад меткої Жульєтти Друе[17], що навкарачки збирала аркуші й складала їх — а письменник тим часом лапав її під спідницею.

Мені хотілося залишитися на самоті. Коли ми повернулись до групи, гід розповідала про чудові стосунки Віктора (письменника) з його собакою Шунею. Мені урвався терпець. Я сказала, що піду прогуляюсь і що побачимось уже на борту.

Стежками, обвитими гортензіями і вересом, я спустилась у порт. Зайшла до комп’ютерного пабу, замовила пінту «Гіннесса», зайшла в мережу і надіслала листа, якого тримала в собі, відколи ми відчалили із Онфлера. Адреса: [email protected]. Це була мати Седріка — мого найкращого шкільного приятеля, який, повагавшись трохи, приєднався до моїх катів. Кожного 8 листопада — у день, коли стався «той випадок» — Клер Шофур надсилала на мою електронну адресу на сайті радіостанції послання зі співчуттям, на яке я жодного разу не відповіла.

Ні привітавшись, ні попрощавшись — одним реченням я повідомила Клер Шофур про те, що відновила зір, якого мене позбавив її син. Це не применшує злочину і не впливає на покарання — проте це могло б заспокоїти материнське серце. Саме так виглядає справжнє прощення. Прощення, на яке я не була спроможна.

Натиснувши на кнопку «надіслати листа», я відчула полегшення. Мої очі ніби вилікувалися, знову почали бачити добро — без ускладнень і побічних дій. Начебто я миттю узріла світло — й оманливий морок розсіявся.

Я допила свою пінту й відкинулася на шкіряне сидіння. Аби не зійти зі шляху, на який я ступила, потрібно було впоратися і з іншим наслідком події 8 листопада: моїм ставленням до чоловіків. Але простого натискання на кнопку тут було замало.

Пес спав, поки ми їхали. Не зважав на жодне оголошення, аж поки не пролунала назва «Довіль». Жуль миттю підхопився і кинувся до дверей вагона.

Мрячило. Холодна мжичка сіялася на платформу — відчувалось, що буде буря. Жуль блискавкою метнувся праворуч — у бік Трувіля, тож мені довелося перетнути міст через річку Тук[18]. Пес побіг набережною, не відриваючи морди від тротуару — його хвіст посіпувався від нетерплячки. Жуль нервово погавкував на бруківку, що, на його думку, рухалася недостатньо швидко.

Досі про Нормандію я знав тільки одне: тут розташовувалась промислова зона навколо міста Кан — один із виробничих центрів компанії «Вер-де-Ґрін», де шабазит переробляли на продукт для свиней. Мене спантеличували суцільні голубники та різкий і сильний порив морського вітру. Для мене «морем» були Перська затока, Сінгапур і Дакар — там, де обіймав посади мій татко, а ще — кемпінг у Ґро-дю-Руа[19]; він мусив розлучитися, коли отримав призначення у Вашингтон — там кар’єра дипломата несумісна зі статусом батька сина сирійського походження. Досягнувши віку, коли можна було вирушати на канікули самостійно, я, аби позбутися стереотипів і здобути перші враження від перших любовних пригод, вибирався у гори.

Збудження Жуля та його поспіх зростали, що ближче було до пляжу. Вочевидь, це було улюблене місце собаки. Або ж, залишаючи тут Алісу, він на якусь мить забував, що відповідає за людину, прив’язану до його повідця. Жуль накручував зиґзаґи, тож я був змушений розштовхувати наплічником перехожих, натикатися на прилавки й стовпи — пса це аж ніяк не турбувало.

Де була Аліса? У сімейному будинку? Орендувала квартиру? Жила у готелі? Жуль на мить зупинився перед «Кір’яд» — похмурим тризірковим готелем навпроти казино. Утім, він просто вирішив підняти лапу перед одним із «Феррарі». Оскільки автівка була дуже низькою, пес одночасно помив їй лобове скло. Задоволений, він перебіг площу, проминув, не зупиняючись, фасад готелю у бік казино «Бар’єр». Жуль шугнув встеленими піском дошками, що відділяли море від майданчика, де майоріли численні барвисті намети. Маневруючи між плащами, парасолями і візками, він навіть і не думав гальмувати. Я намагався не зламати ноги об дошки і напружував усі м’язи, аби стримати пса. Та, на повному ходу зіткнувшись із серфером, я випустив повід із рук. Поки я вислуховував лайку, вибачався й підводився, Жуль зник з очей.

Пес чекав на мене на розі наступної вулиці, перед входом до «Флобера» — невеличкого готелю у неонормандському стилі; кам’яні мартини на ґанку видивлялися щось у морі, а у платанах навколо гасали шпаки. Пара закоханих ледве прочинили важкі скляні двері, намагаючись одночасно розкрити парасолю. Жуль прослизнув між їхніх ніг. Я вибачився і увійшов у хол саме тоді, коли огрядна пані з сивим шиньйоном радісно вискочила з-за стійки, змахнувши руками:

— Та це ж мій Жулько! А що це ти робиш тут, гульвісо, га?

Пес стрибнув до неї. Пані міцно обійняла його — і десь півхвилини вони натхненно гралися. Тільки тоді вона помітила і мене.

— Месьє, ви щось хотіли? — випустивши лабрадора з обіймів, підозріло запитала пані.

Я пояснив, що пес — зі мною. І обличчя жінки відразу засяяло.

— Не може бути! О, я така рада! Але чому Аліса мене не попередила?! Бронювання ж лише з завтрашнього вечора! Та нічого: 22-го о восьмій вечора прибувають якісь німці — я можу переселити їх до 33-го номера. Мене звати Елізабет Ліппен. О, ви не будете розчаровані: нам обіцяють пекельний липень, тож на зважайте на мжичку! А ви не такий уже й худий, диви! Які м’язи! О, я добре розумію Алісу!

Я скромно подякував їй, а вона продовжувала боляче стискати мені пальці та мацати одночасно біцепс на лівій руці. Така вдавана щира балакучість личила б радше фламандській таверні, де не вмовкає Брель, аніж затишному тризірковому готельчику на Квітучому узбережжі[20]. Я скинув наплічник, аби урвати звіряння пані.

— Звісно, це не моя справа, — додала Ліппен, підморгнувши, — та мені страшенно приємно бачити Алісу з