Читати книгу - "Там, у темній річці"

— Добрий ранок, сер. Ви прийшли до місіс Константін?

«Ні, ні», — але не почув власних слів, і йому стало зрозуміло, що вони не були вимовлені. Намагання пояснити, що він уже йде, суперечили діям його-таки руки, яка відімкнула клямку хвіртки, та власних ніг, що закрокували доріжкою до вхідних дверей. Служниця відклала свій кошик, а Вон ніби збоку споглядав, як віддає їй портфель і капелюха, а вона кладе їх на столик у передпокої. Він вдихнув запах воску, помітив блиск поручнів на сходах, відчув, як його огортає тепло цього дому. Дивувався, що перебуває не там, де повинен бути, що не крокує вулицею, використавши шанс пояснити свою зупинку біля воріт потребою закрити замочок портфеля.

— Чи не бажаєте ви почекати місіс Константін тут, сер? — спитала служниця, вказуючи на двері. Крізь дверний отвір він побачив палаючий комин, гобеленову подушку на оббитому шкірою кріслі, перський килим. Зайшовши до кімнати, його охопило бажання залишитися там. Він присів на краєчок масивної софи і відчув, як навколо нього скупчилися м'якесенькі подушки. На іншому боці софи розлігся великий рудий кіт; він одразу прокинувся і почав мурчати. Містер Вон простягнув руку, щоб його погладити.

— Добрий день.

Спокійний і приємний голос. Благопристойний. Він повернувся і побачив жінку середнього віку із зачесаним над широким рівним лобом сивим волоссям. Її сукня була темно-синьою, що надавало очам синього відтінку, а комірець — діловим і доволі простим. Містер Вон відчув укол спогадів про свою матір і здивувався, адже ця жінка на неї зовсім не схожа. На старості років його мати була вищою, стрункішою, молодшою, з темнішою шкірою, і близько не такою охайною.

Містер Вон підвівся і вдався до вибачень.

— Ви, мабуть, подумаєте, що я телепень, — почав він. — Надзвичайно незручна ситуація. Найгірше те, що я насилу розумію, з чого почати пояснення. Розумієте, я був надворі і не мав жодного наміру заходити всередину — принаймні не сьогодні, адже треба встигнути на потяг… Що ж, я не дуже добре пояснюю, та мені не до снаги вештатися по залу очікування. Мав трохи часу, тож вирішив піти й подивитися, де ви живете, щоб знати на майбутнє, аж тут ваша служниця вийшла з дверей. І в цю мить вона побачила мене, тож цілком природно подумала… Я її не звинувачую, просто непідходящий момент, дуже легко зробити помилку…

І він продовжив белькотіти в такому дусі. Підшукував причини, хапався за логіку, але з кожною фразою усвідомлював, що збивається з курсу; кожне вимовлене слово вело його ще далі від того, що він насправді хотів сказати.

Поки Вон говорив, її блакитні очі спокійно роздивлялися його. Попри відсутність усмішки на обличчі жінки, він відчував певну підтримку, що прозирала у виразних зморшках навколо очей. Нарешті йому забракло слів.

— Розумію, — кивнула вона у відповідь. — Ви не хотіли турбувати мене сьогодні, а просто проходили повз і вирішили перевірити адресу…

— Точно!

Відчувши полегшення від того, що все з'ясувалось якнайкраще, він тепер чекав, що вона запропонує розпрощатись. Уже уявив, як у передпокої забирає у служниці капелюх і портфель та відкланюється. Уявив, як крокує розташованими в шаховому порядку плитами доріжки, як простягає руку до клямки на фарбованій хвіртці. Але потім помітив непохитність цих спокійних блакитних очей.

— А втім, тепер ви тут, — промовила вона.

Так. Він був тут. Вон раптом гостро відчув свою присутність. Насправді від неї вібрувала і кімната, і він сам.

— Може, сядете, містере?..

— Вон, — назвався він.

Із її очей було незрозуміло, чи впізнала вона це ім'я, та жінка продовжувала у нього вдивлятися. Він сів.

Із кришталевої карафки вона налила якоїсь прозорої рідини і поставила склянку поруч із ним. І також сіла, але в крісло, розташоване під кутом до софи. І всміхнулася із вичікуванням.

— Мені потрібна ваша допомога, — зізнався він. — Йдеться про мою дружину.

Її обличчя пом'якшило співчуття.

— Мені дуже шкода. Ви дозволите розділити з вами скорботу?

— Ні! Я мав на увазі зовсім інше!

Вон здавався роздратованим. Він і був роздратованим.

— Перепрошую, містере Вон. Але прихід незнайомця до мого будинку зазвичай означає, що хтось помер.

Вираз її обличчя не змінився; він залишився непроникним, але в ньому не було й ворожнечі. Насправді вона видавалася доброзичливою, але твердою, щоб примусити його скоріше перейти до суті справи.

Він зітхнув.

— Розумієте, ми втратили дитину.

— Втратили?

— Її забрали.

— Пробачте, містере Вон, та в англійській так багато евфемізмів на позначення смерті. Втратили, забрали… У цих слів надто багато значень. Я вже зробила помилку, коли йшлося про вашу дружину, і не хочу повторити її.

Містер Вон глитнув і подивився на свою руку, що лежала на бильці зеленого оксамитового крісла. Він пошкрябав матерію нігтем, і на ворсі утворилася смуга.

— Можливо, ви чули про цю історію. Читали про неї в газетах, а навіть якщо ні, все одно, все графство гуділо про це. Це сталося два роки тому. У Баскоті.

Пригадуючи, вона перевела погляд із нього на середину кімнати. Він потер пальцем оксамит, стираючи з ворсу смужку. Чекав від неї зізнання в тому, що їй відомо про цей випадок.

Вона знову подивилася на нього.

— Гадаю, краще буде, якщо ви самі мені розповісте.

Плечі Вона напружилися.

— Я не можу нічого додати до того, що вже відомо.

— Гм-м…

Цей звук був ані ствердним, ані заперечливим. Вона не показувала, чи згодна з ним, а чи хоче спростувати його слова. Просто дала зрозуміти, що чекає від нього подальших пояснень.

Вон не очікував, що йому випаде переказувати цю історію. Два роки по тому він був упевнений, що вона відома геть усім. Ця історія була з тих, що навдивовижу швидко поширюються навіть до найвіддаленіших куточків. Багато разів він входив до кімнати — щодо ділової зустрічі, співбесіди з новим конюхом, громадського заходу за участі місцевих фермерів, або ж визначної події в Оксфорді чи Лондоні — й усюди натикався на погляди незнайомих людей, які чули не тільки про нього, а й про цю історію. Тут він теж очікував чогось схожого, хоча й не звик до такої уваги. «Який жах», — мимрили незнайомці, потискаючи йому руку.