Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

тільки йшлося, — зізнався Гіп­пократ, — хай Зевс і всі боги будуть свідками — я не пошкодував би свого майна, ні майна друзів. Саме через те я і прийшов до тебе, щоб ти поговорив з Протагором про мене. Адже я занадто молодий та ще й ні­коли не бачив його і не розмовляв з ним. Я ще був дитиною, коли він уперше сюди приїжджав. А тут, Сок­рате, всі цього чоловіка хвалять і кажуть, що він незрівнянний красномовець. Отож чом би нам не піти зараз до нього, щоб застати його ще вдома? Зупинився він, як я чув, у Каллія, сина Гіппоніка{98}. [311] Тож ходімо!

На це я зауважив:

— Ще не пора, дорогий друже, іти туди, ранувато ще! Тим часом я встану, вийдемо на подвір’я, походимо, порозмовляємо, поки розвидніється, а тоді й підемо. Протагор переважно перебуває вдома, так що не бійся, ми напевно його застанемо.

[B] Потім ми підвелися, вийшли на подвір’я і почали проходжуватися. Щоб випробувати стійкість Гіппо­крата, я поглянув на нього уважно і запитав:

— Скажи-но мені, Гіппократе, ось ти тепер маєш намір іти до Протагора, ладен вручити йому гроші як винагороду за навчання, але чи ти усвідомлюєш, до кого ти йдеш і ким хочеш стати? Якби, наприклад, ти загадав піти до свого тезка Гіппократа Коського{99}, одного з Асклепіадів, щоб внести йому гроші як винагороду за заняття з тобою, і хтось запитав би: [C] «Скажи мені, Гіппократе, ти хочеш заплатити Гіппократові, а хто він, власне кажучи, такий?» — що ти відповів би на це?

— Відповів би, що він лікар.

— А ким ти хотів би стати?

— Лікарем, ясна річ, — сказав той.

— А якби ти задумав вирушити до Поліклета-аргосця{100} або Фідія-афінянина{101} і внести їм за себе плату, і хто-небудь запитав би тебе, хто, по-твоєму, Поліклет і Фідій, якщо ти ладен заплатити їм такі гроші, — яку відповідь ти дав би йому?

— Відповів би, що вважаю їх різьбарами.

— Отже, ким мав би ти стати?

— Ясна річ, що різьбарем.

[D] — Правильно, — сказав я. — А ось тепер ми з тобою підемо до Протагора й ладні виплатити йому гроші як винагороду за твоє навчання, якщо тільки вистачить нашого майна і ми зуміємо намовити його; якщо ж ні, то доведеться звернутися по позику до друзів. Так ось, якби хто-небудь, зваживши нашу наполегливість, запитав нас: «Скажіть-но, Сократе й Гіппократе, за що ви хочете платити гроші Протагорові, хто він такий?» — що ми відповіли б йому? Як називають Протагора, коли мова заходить про нього, подібно до того, як Фідія йменують різьбарем, а Гомера — поетом? А що подібне ми чуємо про Протагора?

— Софістом, очевидно, називають того чоловіка, Сократе.

— Виходить, ми йдемо платити йому гроші як софісту?

— Так воно і є.

[312] — А якби тебе ще хтось запитав: «А сам ти ким думаєш стати, коли йдеш до Протагора?»

Гіппократ, почервонівши (вже трохи благословилося на світ, так що це можна було помітити), сказав:

— Якщо взяти до уваги сказане вище, то виходить, що я збираюся стати софістом.

— А тобі, — сказав я, — не соромно було б, клянусь богами, перед греками стати софістом?

— Клянусь Зевсом, соромно було б, Сократе, як­що сказати те, що я думав.

— Ти, Гіппократе, очевидно, вважаєш, що [B] в Протагора дістанеш іншу освіту, відмінну від тієї, яку ти свого часу дістав у вчителя грамоти, гри на кіфарі чи гімнастики? Адже кожного з цих предметів ти вчився не для майбутнього свого ремесла, а заради загальної освіти, як це личить приватній особі й вільній людині.

— Так, звичайно, — відказав Гіппократ, — мені здається, що саме таким є навчання у Протагора.

— Отже, ти знаєш, що збираєшся робити, чи ще не усвідомлюєш цього?

— Що ти маєш на увазі?

[C] — Ти задумав доручити турботу про свою душу софістові, як його називаєш; але, далебі, якби ти знав, що таке софіст, то я дуже здивувався б. Оскільки, однак, тобі це не відомо, то ти не знаєш і того, кому довіряєш свою душу й що з неї вийде — щось хороше чи щось погане.

— Я гадаю, що знаю, — сказав Гіппократ.

— У такому разі, скажи, що таке софіст, на твою думку?

— Як показує саме значення цього слова, — сказав він, — це знавець мудрих речей.

— Але те саме можна сказати й про живописців, і про теслярів, що це знавці мудрих речей. [D] Все ж, якби хтось запитав нас, у чому тямущі живописці, то ми, очевидно, відповіли б йому, що у виготовленні картин і тому подібного. А якби хтось запитав, у чому тямить софіст, що ми відповіли б йому? В якій роботі він мастак?

— А що, якби ми, Сократе, дали йому таке визначення: це людина, яка розбирається в тому, як зробити когось хорошим красномовцем?

— Можливо, — зауважив я, — ми й доречно сказали б, але не повно, бо така відповідь вимагає від нас уточнення: про що софіст учить досконало говорити? [E] Кіфарист, приміром, учить доречно говорити про те, на чому сам знається, тобто про гру на кіфарі; чи не так?

— Так.

— Припустімо. Ну а софіст про що вчить доладно говорити? Очевидячки, про те, на чому сам знається?

— Мабуть, так.

— А в чому ж то софіст сам тямущий і учня робить тямущим?

— Клянусь Зевсом, не знаю, що тобі відповісти.

[313] На це я сказав:

— Як це так? Чи усвідомлюєш, на яку небезпеку ладен ти наразити свою душу? Адже якби тобі треба було довірити комусь своє тіло, до того ж із ризиком, чи стане воно дужим, чи охлялим, то ти сам добряче подумав би, довірити його чи ні, скликав би на пораду друзів і рідних, розглядав би це питання цілими днями. А коли йдеться про душу, яку ти більше цінуєш, ніж тіло, бо від того, чи вона буде шляхетною, чи підлою, залежать твої подальші успіхи або невдачі, — [B] ти не радився ні з батьком, ні з братом, ні з ким-небудь із нас, твоїх друзів, довірити чи не довірити свою душу цьому чужинцеві, що приїхав сюди. Тільки-тільки вчора, як кажеш, почувши про нього, ти йдеш спозаранку до нього, не подумавши як слід і не порадившись нітрохи, чи належить довіряти йому себе, чи ні, але зразу готовий витратити власні гроші й гроші друзів, немов уже твердо вирішив, що тобі доконче треба побачитися з Протагором, якого, [C] як сам кажеш, і особисто не знаєш, і з яким ніколи не розмовляв. Ти називаєш його софістом, а що таке