Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

— Кажеш, ти за церквою мешкаєш?

Вона враз пожвавішала.

— Так, це недалеко.

Я подивився на посипану гравієм дорогу. Він міг по­вернутися будь-якої миті.

— Ми можемо пройти через цвинтар, щоб ніхто нас не побачив?

— Чому ти так боїшся, що нас побачать?

— Я не боюсь. Просто непокоюсь про... е-е... про твою репутацію.

— Моя репутація? — пирхнула вона. — Всім відомо, що Аніта любить чоловіків.

— Гаразд, тоді — про свою.

— О’кей, — стенула вона плечима. — Добре, якщо ти така цінна цяця.

Її будинок мав на вікнах фіранки.

А в коридорі стояла пара чоловічих черевиків.

— Чиї це?

— Батькові, — пояснила Аніта. — І нема потреби шепотіти, він спить.

— Це хіба не привід шепотіти?

— Тобі досі страшно?

Я подивився на черевики. Розмір менший, ніж у мене.

— Ні.

— Ото й добре. Заходь сюди.

Ми увійшли до її спальні. Тут було тісно, а ліжко явно розраховане тільки на одну особу. Одну дуже худорляву особу. Вона стягнула з себе сукню через голову, розстебнула мені штани й одним рухом спустила їх, разом із трусами. Потім вона розстебнула свій ліфчик і стягнула з себе трусики. Її шкіра була блідою, майже білого кольору, з червоними подряпинами по всьому тілі. Але жодних слідів від уколів. Вона була чистою. Річ у чомусь іншому.

Аніта сіла на ліжко і дивилася на мене.

— Ти міг би також скинути піджак.

Вішаючи свій піджак на єдиний у кімнаті стілець, я почув хропіння за стіною. Грубе голосне, зі скреготом на вдиху і з плямканням і свистом на видиху, подібне до гарчання поламаного глушника. Аніта понишпорила у тумбочці.

— Презервативів не лишилося, — сказала вона. — Ти мусиш бути обережним, бо я не хочу дитини.

— Я не вмію бути обережним, — негайно озвався я. — У мене ніколи не виходило. Може б, ми могли просто... е-е... трохи попеститись?

— Попеститись? — перепитала вона з відразою. — У батька є презервативи.

Вона вийшла з кімнати, як була, гола, і я почув, як відчиняються двері у сусідню кімнату; хропіння трохи вщухло, а тоді відновилося з більшою силою. За кілька секунд Аніта повернулася, шпортаючи у поношеному коричневому гаманці.

— Осьо! — кинула вона мені квадратний пакетик із дуже потертої фольги.

Я марно шукав на ньому термін придатності.

— Я не можу з презервативом, — сказав я. — У мене тоді нічого не спрацьовує.

— Запрацює, — запевнила Аніта, ухопивши мій переляканий член.

— Вибач, Аніто. Гм. То що ти робиш у Косунді?

— Стули писок.

— Гм. Може, треба трохи... е-е... йоду?

— Я сказала, стули писок.

Я подивився на тендітну руку, очевидно впевнену у своїй здатності творити дива. Я, поки там що, питав себе, де може бути Йонні. В такому малому селищі не складно було би знайти кого-небудь, хто розповів би йому про нещодавно прибулого типа з півдня, який оселився у мисливському будиночку. Він навідається і в хатину, і на весілля. Корнеліус обіцяв мовчати. Доки я тут, де я є, я в безпеці.

— Осьде! Бачив? — радісно цвірінькнула Аніта.

Я глянув на диво і сторопів. Ймовірно, то була така реакція на стрес: я читав, що у повішених часто буває ерекція. Не відпускаючи мого прутня і не припиняючи роботи, вона взяла лівою рукою пакетик із презервативом, розірвала його зубами, висмоктала з нього презерватив і, обернувши його в роті язиком, округлила розтулені губи. Потім вона нахилила голову, а коли знову піднесла її, я був цілковито споряджений і готовий до бою. Вона лягла на спину і розсунула ноги.

— Я тільки хотів сказати, що...

— Ульфе, ти ще не набалакався?

— Я не люблю, коли мене виставляють одразу після того. Мені йдеться про почуття власної гідності, якщо ти...

— Стули писок і берись до діла, доки ще здатний.

— Ти обіцяєш?

Вона зітхнула:

— Трахай мене, нарешті.

Я заліз у ліжко. Вона допомогла мені увійти в неї. Я заплющив очі і почав шкворити, не надто швидко і не надміру повільно. Вона стогнала, сипала прокльо­нами і лайкою, але, в певному сенсі, мене це заохочувало. За браком іншого метронома, я прилаштувався до ритму хропіння з сусідньої кімнати. Я відчував, як зростає напруга. Намагався не думати про стан презерватива чи про те, якою була би комбінація Аніти і мене.

Раптом вона напружилася і перестала видавати будь-які звуки. Я припинив фрикції. Я подумав, що вона щось почула, якісь підозрілі зміни у хропінні свого батька чи як хтось наближається до будинку. Я затамував подих і прислухався. Як на мене, хропіння не змінилося.

Раптом її тіло піді мною геть розм’якло. Я стривожено подивився на неї згори. Її очі були заплющені, вона здавалася неживою. Я обережно приклав великий палець і вказівний палець до її горла, шукаючи пульс. Я не міг його знайти. Холера! Чому немає пульсу? Невже вона...

Тоді низький звук полинув із її рота. Спершу приглушене гурчання, далі воно ставало голоснішим. І перетворилося на щось дуже знайоме. Скреготливий вдих і шамкання поламаного глушника на видиху.

Авжеж, вона дочка свого батька.

Я увіпхався між струнким жіночим тілом і стіною, відчув спиною холодні шпалери, а стегном — раму ліжка. Одначе тут я був у безпеці. На якийсь час. Я заплющив очі. Дві речі спали мені на думку: те, що я досі не згадав про валіум, і «ти стрілятимеш у відображення». Потому я поринув у країну снів.

Розділ 9

Побачивши батька Аніти вран­ці за столом на кухні, я переконався, що він цілковито відповідає уявному портрету, що я собі малював, виходячи з чутого вночі хропіння. Волохатий, огрядний і грубий. Я навіть якимось чином правильно вчув у тому хропінні його мереживну майку-«алкоголічку».

— Як воно? — грубувато поцікавився він і загасив недопалок об свій недоїдений бутерброд. — Схоже, кава тобі не завадить.

— Дякую, — полегшено відповів я, сідаючи навпроти нього за складаний стіл.

Він зиркнув на мене і повернувся до кросворда в газеті. Лизнув кінчик олівця і кивнув у бік кавника на плиті.

— Сам собі наливай. Чи думаєш, за те, що ти трахаєш мою дочку, я тобі маю каву подавати?

Я кивнув і знайшов собі чашку в буфеті. Наповнив її смоляно-чорною кавою і визирнув у вікно. Знов непроглядні хмари.

Батько Аніти уважно вивчав газету. У цілковитій ти­ші до нас долинало зі спальні хропіння його дочки.

Мій годинник показував чверть на десяту. Перебував Йонні десь у селищі чи пішов шукати мене деінде?

Я сьорбнув кави. Відчуття було таке, що її треба пережувати, перш ніж ковтнути.

— Підкажи лишень, — глянув на мене чолов’яга, — «інше визначення кастрації».

Я подивився на нього.