Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Богдан закінчив прийом людей і зачинив двері.

О п'ятій годині він вийшов із мерії зі стопкою паперів від депутатів, щоб розібрати їх, відправити юристу для підготовки законопроектів та підсунути потрібним людям.

Так Богдан міг просувати важливі рішення, бо з мізером реальних повноважень йому тільки і залишалося вибирати місця для встановлення новорічних дерев… О десятій вечора він узяв у руки смартфон і відкрив повідомлення, надіслане знайомим співробітником поліції Сергієм Шевченко.

У ньому йшлося про перегони Вадима Білецького.

Шевченко писав, що зазвичай заїзди відбувалися щоп'ятниці та щосуботи, але організаторам, мабуть, довелося змінити плани. Ні. Насправді ні. Богдан знав, що справа не в планах, а в тому, що він на прийомі в університеті просто в очі сказав Вадиму Білецькому, що покінчить з його незаконними перегонами в місті.

Якби брат дізнався, о-хо-хо… Богдан прикусив язика.

Після повідомлення Богдан дав наведення патрульній машині і тепер, розуміючи, що невдовзі у місті відбудуться цікаві речі, не знаходив собі місця у просторому будинку. Він навіть подумував написати «Андрію 222», з яким вони час від часу перекидалися повідомленнями, та вже без секстингу. Проте Андрій нагадував йому про Мирослава, а з ним все було зовсім незрозуміло і складно.

Десь годину Богдан провів у важких роздумах.

Чортові перегони та поліцейські, які ось-ось розженуть вечірку Білецького, не виходили в нього з голови. Богдан гадав, як швидко йому покажуть звіт і коли Білецький дасть про себе знати, зрозумівши, що Богдан зовсім не збирався з ним «жартувати».

Раптом йому спала на думку ідея, що вирішувала все.

Богдан схопив телефон і попрямував до коридора.

У повідомленні Сергій вказав адресу та час перегонів. Що заважало Богданові самому поїхати на те місце?

Він відчув такий приплив адреналіну, що кинувся до дверей, і тільки потім, сам дивуючись своєму пориву, повернувся до кімнати, щоб хоч б накинути на себе пальто. У передпокої Богдан швидко зашнурував туфлі, зачинив двері і побіг до машини. Навіть не замислюючись про конкретну мету, він ввів дані в GPS-навігатор. Відсиджуватися в мерії чи вдома він точно не збирався. Ще під час своєї журналістської кар’єри він мав звичку лізти в пекло… Якщо саме цього Богдану й не вистачало? Він постійно сидів у кабінеті, а якщо не сидів, то їздив на зустрічі, де йому були раді, посміхалися та влаштовували ванну із компліментів та лестощів.

Богдан немов отямився від сну цього вечора.

Він притиснув педаль газу до підлоги, щоб швидше дістатися місця перегонів.

Нічого не пропустити.

Судячи з показників GPS, їхати йому залишалося п'ять хвилин. Поступово вуличне освітлення розсіювалося, а машини зустрічалися все рідше. Завмираючи, міська метушня давала стати до керма опівнічній темряві провінції. Богдан в'їхав у дачний масив на краю міста і почув виразний рев мотоциклів вдалині. Він так і тиснув йому на вуха весь час, поки Богдан їхав рівною трасою. Далі поворот. І озеро. Там перегони, вірогідно, і проводилися.

Ввімкнувши дальнє світло, Богдан нахилився до керма.

Дивитися було на що. Спочатку він помітив машини поліції із характерними мигалками, потім людей у чорному, що розбігалися в різні боки, наче мурахи з потривоженого мурашника. Позаду них стояли в ряд мотоцикли, деякі з них зникали прямо на очах, пірнали у пітьму вулиці… У світлі фар Богдан бачив усе, немов у театрі тіней. Одне він розумів: облава відбулася, патрульні затримували учасників, а глядачі, мабуть, ховалися по кущах.

Богдан вибрався з авто, і картинка мишачої метушні обзавелася тривимірним звуком. На нього полилася елітна лайка, що перемежовувалась клаксонами та мотоциклетним ревом; хтось кричав від болю, а спереду долинали хлопки, наче людину били по одязі.

– Чорт забирай, – прошепотів Богдан, крокуючи вперед.

Він і раніше бував у подібних місцях, одного разу його навіть на бандитську стрілку занесло… Але згадати той випадок йому не дав здоровань, який нізвідкіля взяв і кинувся на Богдана. Він штовхнув його у випадковий автомобіль. Боляче приклавшись об бічні дверцята, Богдан відчув удар у живіт. Немов цеглою дали по печінці. Здоровань, тим часом, зупинятися не збирався, він схопив Богдана за шию, спробував розвернути до машини, щоб вдарити його обличчям об кузов. Богдан хотів би запитати у нього, якого, бляха, чорта? Але треба було виправляти ситуацію. Якісь частки секунди вирішили результат їхнього маленького бою: Богдан встиг в останню мить ухилитися, а нападник за інерцією сам врізався в автомобіль. Підставивши підніжку, Богдан допоміг йому прилягти.

Не дарма він ходив на секцію карате сім років.

– Відпочинь, придурок.

Богдан поправив пальто, що з'їхало набік.

Розвернувшись, він пішов до патрульного авто, зробивши собі позначку, що краще не розслаблятися надто сильно. Навколо кипіли пристрасті, під роздачу гарячих голів міг потрапити кожен.

І тоді на очі Богданові попався… Він. Його стажер, його добрий знайомий, його велика сексуальна проблема… Мирослав.

– Якого чорта ти тут робиш?