Читати книгу - "День триффідів"

триффідів може бути в Лондоні. У кожному парку їх було щонайменше кілька. Як правило, їм підрізали жала, і вони могли вештатися навколо, часто бувало так, що триффідів тримали прив’язаними до кілка, не чіпаючи жал, або обгородивши дротяною сіткою. Думаючи про тих, яких ми зустріли в Ріджентс-парку, я запитав себе, скільки їх могли тримати за загорожами в зоопарку і скільки з них уже встигло втекти. Якась кількість була і в приватних садах — ці мали б бути з обрізаними жалами, але ніколи не можна сказати, наскільки далеко може зайти людська легковажність. Крім того, було ще й кілька розплідників та експериментальних станцій…

Розмірковуючи над цим, я відчув, як десь у глибині мозку крутиться якась інша думка; якісь асоціації, що ніяк не могли з’єднатися. Якусь хвилину чи дві я намагався зібрати їх докупи, і раптом все стало на місця. Я майже почув голос Волтера:

— Кажу тобі, триффід має набагато більші шанси вижити, ніж сліпа людина.

Звичайно, він говорив про людину, осліплену жалом триффіда. І все ж таки це було потрясіння. Більше ніж потрясіння. Це мене трохи налякало.

Я спробував згадати. Ні, це просто загальні припущення — і все ж тепер вони здавалися трохи моторошними…

— Заберіть наш зір, — сказав він, — і вся наша перевага над ними зникне.

Звичайно, збіги трапляються весь час, але тут їх можна помітити всюди…

Хрускіт гравію повернув мене до реальності. Це один із триффідів, гойдаючись, рухався доріжкою до воріт. Я нахилився і підняв скло.

— Їдьмо! Їдьмо! — істерично закричала Джозелла.

— Тут ми в безпеці, — сказав я їй. — Я хочу подивитися, що він робить.

У цю мить я зрозумів, що одне з моїх питань розв’язано. Звикнувши до триффідів, я забув, що відчувають інші люди, коли бачать цю рослину з необрізаним жалом. Я відразу збагнув, що про те, аби повертатися назад, немає й мови. Дивлячись на озброєного триффіда, Джозелла думала лише про одне: як втекти від нього подалі.

Ця істота зупинилася біля одного з ворітних стовпів. Можна було заприсягтися, що вона прислухається до навколишніх звуків. Ми сиділи абсолютно нерухомо й спокійно. Джозелла з жахом дивилася на триффіда. Я очікував, що він кинеться до машини, але цього не сталося. Вочевидь, наші приглушені голоси всередині ввели його в оману і він вирішив, що ми десь далеко.

Маленькі голі палички почали різко стукати по стеблу. Він похитнувся, незграбно розвернувся вправо і зник за поворотом наступної доріжки.

Джозелла полегшено зітхнула.

— О, давайте швидше заберемося звідси, доки він не повернувся, — почала благати мене вона.

Я завів двигун, розвернувся, і ми знову поїхали в бік Лондона.

5 Світло в темряві

Джозелла почала відновлювати самовладання. Явно намагаючись викинути з голови те, що вже лишилося позаду, вона спитала:

— Куди ми тепер їдемо?

— Спочатку до Клеркенвелла, — сказав я. — Потім ми подумаємо про те, як дістати вам одяг. Якщо хочете, побуваємо на Бонд-стрит[3], але спочатку Клеркенвелл.

— Але чому Клеркенвелл? Боже мій!

Вона недарма це вигукнула. Ми завернули за ріг і побачили, що попереду, за сімдесят ярдів, вулиця забита людьми. Вони з плачем та криком бігли в наш бік, спотикаючись і простягаючи перед собою руки. Не встигли ми заїхати на вулицю, як побачили жінку, яка спіткнулася і впала; інші попадали на неї, і вона зникла під купою людей, що відчайдушно лупили ногами та боролися між собою. За натовпом ми побачили причину паніки — три стебла з темним листям, що гойдалися над охопленими панікою головами. Я додав газу і поїхав в об’їзд.

Джозелла повернула до мене перелякане обличчя.

— Ви… ви бачили, що це було? Вони гнали їх.

— Так, — відповів я. — Тому ми й їдемо до Клеркенвелла. Це місце, де є найкращі протитриффідні рушниці та маски у світі.

Ми поїхали назад, продовживши рухатися обраним маршрутом, але я не знайшов вільного шляху, який сподівався побачити. На вулицях біля станції Кінґс-Кросс було ще більше людей. Навіть тримаючи руку на клаксоні, просуватися було все важче. Перед самою станцією рухатися стало взагалі неможливо. Не знаю, чому в цьому місці мали бути такі юрби. Здавалося, сюди зійшлися всі люди з кварталу. Ми не могли пробитися крізь них, а глянувши назад, зрозуміли, що повертатися так само безнадійно, як летіти. Ті, повз кого ми проїхали, уже замкнули зворотній шлях.

— Вилізайте, швидше! — сказав я. — Гадаю, вони женуться за нами.

— Але…

— Швидко! — коротко сказав я.

Я востаннє просигналив і вислизнув з машини за нею, залишивши увімкнений двигун. Ми вилізли дуже вчасно. Якийсь чоловік намацав ручку задніх дверей. Він відчинив її і заліз всередину. Нас ледь не збила з ніг юрба, що кинулася до машини. Почувся гнівний крик, коли хтось відчинив передні двері й теж виявив там порожні місця. На той момент ми самі благополучно стали частиною натовпу. Хтось схопив чоловіка, який відчинив задні двері, думаючи, що це він щойно покинув машину. Напруга почала зростати. Я міцно схопив за руку Джозеллу, і ми почали якомога непомітніше пробиратися крізь натовп.

Вилізши нарешті з юрби, ми якийсь час ішли пішки, шукаючи підходяще авто. Пройшовши з милю або близько того, ми знайшли його — це був фургон, що, мабуть, міг стати кориснішим за звичайну машину в тому плані, що почав повільно поставати в моїй голові.

Уже протягом двох-трьох століть у Клеркенвеллі виготовляли чудові, точні інструменти. Маленький завод, з яким я співпрацював у своїй галузі, іноді адаптував старі навички до нових потреб. Мені не дуже важко було знайти це підприємство, та й увійти туди не становило великих труднощів.

Коли ми знову поїхали, то відчували заспокійливу підтримку, адже в багажнику лежало кілька чудових протитриффідних рушниць, кілька тисяч маленьких сталевих бумерангів до них і кілька шоломів з дротяними сітками.

— Тепер по одяг? — запропонувала Джозелла, коли ми рушили.

— Попередній план відкритий для критики та змін, — сказав я їй. — Спочатку те, що можна назвати тимчасовим притулком, тобто місце, де можна взяти себе в руки і обговорити ситуацію.

— Тільки не бар, — запротестувала вона. — Барів з мене на сьогодні вдосталь.

— З мене теж, хоча мої друзі навряд чи б у це повірили, особливо якщо враховувати, що все безкоштовно, — погодився я. — Я мав на увазі порожню квартиру. Її не так важко буде знайти. Там ми могли б ненадовго розслабитися і накидати приблизний план кампанії. Крім того, там зручніше буде провести ніч. Або, якщо ви виявите, що пута