Читати книгу - "День триффідів"

Я повернувся і побачив, що лише за кілька футів від мене височіє триффід.

Машинально, одним рухом я закрив очі руками. Почулося хльоскання жала, але мене не збило з ніг і навіть не обпекло. У такі моменти розум працює з блискавичною швидкістю; утім, зараз радше інстинкт, ніж мозок, змусив мене відскочити, перш ніж триффід встиг вдарити знову. Я кинувся на нього, щоб звалити на землю, і, навіть упавши разом із ним, тримався за верхню частину стебла, намагаючись вирвати чашечку та жало. Стебла триффідів не кусаються, але їх можна пошкодити. Цей був добряче пошкоджений, перш ніж я встав.

Джозела приголомшено стояла на місці.

— Йдіть сюди, — сказав я їй. — Там, у кущах за вашою спиною, є й інші.

Вона перелякано глянула через плече і підійшла.

— Але ж він вдарив вас, — не вірячи власним очам, сказала вона. — Чому ж ви не?..

— Не знаю. Мав би загинути, — відповів я.

Я глянув на поваленого триффіда. Раптом згадавши про ножі, які ми взяли для захисту від інших ворогів, я скористався своїм, щоб вирізати жало. Я оглянув рослину.

— Це все пояснює, — сказав я, вказавши на мішечки з отрутою. — Вони сплющилися, бо зовсім порожні. Якби вони були повні або заповнені хоча б частково… — я опустив великий палець вниз.

До того ж я мав дякувати своєму набутому імунітету до отрути. І все ж на долонях в мене з’явилася бліда червона смуга, а шия просто жахливо свербіла. Я почухав її, поки стояв, роздивляючись жало.

— Дивно… — пробурмотів я радше самому собі, але вона почула мене.

— Я ніколи не бачив, щоб їхні мішечки з отрутою були настільки порожні. Він, мабуть, достобіса людей встиг вжалити.

Але навряд чи вона мене почула. Уся її увага була прикута до чоловіка, який лежав на доріжці, і вона дивилася на триффіда, що вичікував неподалік.

— Ми можемо якось забрати його звідси? — спитала вона.

— Лише тоді, коли вдасться розібратися з цими істотами, — сказав я їй. — Крім того… боюся, що ми вже нічим йому не зможемо допомогти.

— Ви хочете сказати, що він мертвий?

Я кивнув.

— Так. Жодних сумнівів. Я бачив людей, яких жалили триффіди. Хто він? — додав я.

— Старий Пірсон. Він займався у нас садом і батька возив. Такий чудовий був дідусь… я змалечку його знала.

— Мені шкода… — почав я, намагаючись придумати щось відповідне моментові, але вона перервала мене.

— Гляньте! Гляньте! — вона вказала на доріжку, що повертала за будинок. З-за рогу було видно жіночу ногу в чорній панчосі та туфлі.

Ми обережно оглянули все навколо, а потім спокійно перейшли на місце, звідки можна було краще бачити. Якась дівчинка в чорній сукні лежала на доріжці, наполовину впавши у квітник. На її гарному, квітучому личку був яскравий червоний рубець. У Джозелли перехопило подих, а на обличчі з’явилися сльози.

— О, це ж Енні! Бідна маленька Енні, — сказала вона.

Я спробував трохи заспокоїти її.

— Вони навряд чи це відчули, обидва, — сказав я. — Коли укус достатньо сильний, щоб убити, це милосердна смерть.

Ми не помітили в кущах жодного триффіда. Можливо, цей один убив обох. Разом ми підійшли до будинку і зайшли через чорний хід. Джозелла погукала. Відповіді не було. Вона гукнула знову. Ми обидва вслухалися в повну тишу, що огорнула будинок. Вона повернулася і глянула на мене. Жоден з нас не сказав ні слова. Дівчина тихенько пройшла коридором до завішених сукном дверей. Щойно вона відчинила їх, пролунав свист, схожий на хльоскання батога, і щось вдарилося об двері та раму приблизно за дюйм від її голови. Джозелла швидко зачинила двері й повернула до мене перелякане обличчя.

— Там, у залі, є один, — сказала вона.

Вона говорила перелякано, напівпошепки, ніби хтось міг нас почути.

Ми знову повернулися до парадних дверей через сад. Ідучи по траві, щоб не було чути наших кроків, ми рухалися навколо будинку, доки не змогли добутися до зали. Французьке вікно, що виходило в сад, було відчинене, скло на одній з його половинок розбите. По килиму тягнулася брудна стежка. У кінці її посеред кімнати стояв триффід. Верхівка його стебла легко коливалася, майже торкаючись стелі. Біля його вологого, волохатого стовбура лежало тіло літнього чоловіка, вдягненого в яскравий шовковий халат. Я схопив Джозеллу за руку, бо боявся, що вона може кинутися туди.

— Це ваш батько? — спитав я її, хоча це й так було зрозуміло.

— Так, — відповіла вона і затулила очі руками. Її тіло трохи тремтіло.

Я стояв на місці, не зводячи очей з триффіда, щоб не дати йому рушити в наш бік. Потім я подумав про свою хустку і дав її дівчині. Більше тут вже нічим було зарадити. Трохи пізніше вона якось взяла себе в руки. Згадавши людей, яких ми бачили цього дня, я сказав:

— Знаєте, я думаю, що краще б зі мною сталося щось подібне, ніж бути таким, як ті, інші.

— Так, — погодилася вона, трохи помовчавши.

Вона підняла очі на небо. Над нами була спокійна, бездонна блакить, в якій, мов білі пір’їнки, плавало кілька хмарок.

— О так, — уже впевненіше повторила вона. — Бідний тато. Він би не витримав сліпоти. Він дуже сильно все це любив, — вона ще раз оглянула кімнату. — Що робитимемо? Я не можу піти…

У цю мить я помітив, як у ще вцілілому віконному склі відбився якийсь рух. Я озирнувся й побачив ще одного триффіда, який вирвався з кущів і йде газоном. Похитуючись, він рухався просто на нас. Я чув, як шелестить шкірясте листя, коли стебло похитується туди-сюди.

Баритися не було часу. Я й гадки не мав, скільки тут ще може бути триффідів. Я знову схопив Джозеллу за руку, і ми побігли тим шляхом, яким прийшли. Лише коли нам вдалося залізти до машини, вона по-справжньому розридалася.

Якщо виплачеться, їй стане легше. Я прикурив сигарету і замислився над тим, що робити далі. Звичайно, вона не захоче кидати батька там, де ми його знайшли. Їй захочеться поховати його по-людськи, і, мабуть, нам разом доведеться копати могилу і робити все, що заведено. А перш ніж ми хоча б спробуємо це зробити, потрібно якось позбутися триффідів, які вже були там, і не дати наблизитися іншим. Загалом, мені було б легше кинути всю цю справу — адже це був не мій батько…

Що більше я думав про цей новий аспект ситуації, що склалася, то менше мені подобалося, що я й гадки не маю, скільки