Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

на тих засіданнях не було. Ми, хто був за те, щоб передати владу парламентові, взяли гору над нашими противниками. На дев’ятий день повстання Андро Чанейшвілі подав комітетові вимогу, — її склали ми й одноголосно схвалив парламент,— щоб комітет відмовився від своїх повноважень. Передавати владу ми послали вниз Луку Петровича Дембіна. Він прочитав декларацію, її склав Хома Комодов. «Народні посланці» слухали, і знаєте, що з ними було? Наче із стелі падав град завбільшки як яблуко, а вони не знали, куди голову сховати й де подітися. Нарешті до них дійшло, що відбувається, вони вмить посміливішали й повелися так, наче владу їм не передали, а вони самі відвоювали її в нас.

— Цеглу можете залишити собі!— оголосив Поктія після урочистого церемоніалу, і більше його в карантині не бачили.

Через тиждень в’язницю було вичищено, вишкребемо, наведено порядок. Запанувала цілковита демократія, і все те — без нас! Ми гаяли час за шахами й доміно. На десятий день парламент задовольнив прохання Коца й Моськи про помилування — і їх звільнили. Було ухвалено постанову повідгвинчувати грати, але здійснити її не пощастило — не знайшлося потрібного інструменту. Потроху ця постанова забулася, і грати лишились на своєму місці. Мабуть, тут відіграло роль і те, що ми були арештанти, і хоч невелику провину — не таку, звісно, в якій нас звинувачували, боронь боже...— але все ж малесеньку провину кожен з нас за собою відчував, а без грат — яке ж то покарання і яка в’язниця?!

Одного погожого дня завітав прокурор Калюзе. Він дуже здивувався, що на переговори з ним прийшли зовсім інші люди. Про колишніх, тобто про Гогі Цуладзе й Луку Петровича Дембіна, він розпитав з великою симпатією і попросив надати йому право обходу. Дозволили. Він вислухав арештантів, прийняв скарги й пішов собі. Наступного дня довгов’язий інтендант Чарадзе переказав його слова: «Все правильно — самоврядування! Чому казна має платити адміністрації таке велике жалування?!» Про зміну уряду пан Калюзе думки не висловив.

У ті дні Дата Туташхіа дізнався про смерть своєї єдиної сестри. Уже не пам’ятаю, від чого вона померла, тільки бідолашний Дата дуже важко переніс ту вістку. Не думав я, що колись побачу в нього на очах сльози. Він не спав, не їв і мовчав. Страшенно худий став — що ви хочете, два місяці чоловік майже не доторкався до їжі, тільки ходив з кутка в куток, перебираючи чотки, або лежав, заплющивши очі, але не спав.

Начальника в’язниці нам призначили, звісна річ, нового — Коплякова. У перший день, представившись нам, він покрутився у в’язниці хвилин п’ятнадцять і пішов. І так мало не щодня — забіжить, покрутиться з чверть години, спитає, чи не треба чого, залишить бібліотекареві книжки і йде собі. Арештанти замінили в його прізвищі першу літеру на «С». Він був досить цікава людина, що не цуралася, я сказав би, прогресивних ідей віку — раз на місяць у в’язниці з’являвся кінематограф. Тоді кіно було заморською дивиною. Ставши начальником, Копляков на другий чи на третій місяць попросив дозволу бути присутнім на сесії парламенту. Йому дозволили, і він годинами слухав дебати.

Єдиний, хто трагічно сприймав передачу влади парламентові, був нещасний Класіон Квімсадзе.

— Що ви наробили! Таку налагоджену справу, і кому віддали — брехунам, квочкам... Дардакові?! — Перелічуючи, він дедалі більше обурювався, і закінчилося все тим, що Класіон знеможено опустив здійняті до неба руки.

Від бідолахи лишилися шкіра та кістки, він не тримався на ногах, а все одно своє заповітне бажання здійснив: попросив Чоніа відвести його на засідання парламенту. Спочатку він спокійно, наскільки дозволяв йому безугавний кашель, слухав ораторів, а потім попросив слова. Дали. Вибачившись, що тяжка хвороба змушує його говорити сидячи, він звернувся до парламентаріїв:

— Мусульманам і євреям — нехай уже так, а з християнами жандарми ось що зроблять: увірвуться однієї гожої днини в оцю вашу брехалівку і влаштують масове обрізування тупими ножами...— На цьому місці Класіона напав кашель, він не міг сказати й слова, і його довелося віднести в лікарню.

Той день запам’ятався мені ще й тим, що у випадковій розмові, ніби між іншим, Дата сказав:

— Мені вже нічого тут робити!

Він вирішив тікати!

На диво живучий виявився Класіон Квімсадзе. Щодня кожен, хто його бачив, думав — до завтрашнього ранку він не дотягне, а він жив наче на зло ворогам. Жив аж до перевороту четвертого червня тисяча дев’ятсот сьомого року, так, я не помиляюся, саме четвертого, а не третього червня. Про це — трохи згодом.

Якось Класіон попросив привести Дату Туташхіа. Дата бував у Класіона щодня, і того разу пішов від нього лиш годину тому. Коли Дата вернувся, Класіон передав йому листа в незапечатаному конверті.

— Відходжу я, Дато, брате мій!..— сказав він.

— Нікуди ти не підеш, Класіоне,— перебив його Дата,— твій улюблений государ імператор не відпустить тебе, поки строк не скінчиться.

— Добре, брате, нехай так, але на цьому листі адреса, а на побаченнях жандарми твоїх відвідувачів не обшукують, передай їм, нехай віднесуть...

Вони ще трохи поговорили, і Дата пішов. Оскільки конверт був незапечатаний, це означало, що друзям дозволялося його прочитати. Ось що там було написано: «Відходжу я, сину мій, і знай завжди, що виконав я призначення людини, як і наскільки дозволила мені природа. Моє прохання до тебе й заповіт: життя справжньої людини в тому, щоб горіти, як скіпка, як свічка, як багаття, як сонце — зважаючи на те, яка випаде тобі доля. Ти повинен думати й про те, щоб, коли згаснеш, навколо тебе або хоча б на тій латочці землі, де ти стоїш, не запанувала темрява. Поки гориш, гори так, сину мій, щоб твоє життя запалювало й інших. Тоді, як відійдеш ти, не бути темряві. Сподіваюся, так і житимеш, і я відходжу спокійний. Катю, віддай цього листа хлопчикові, коли йому буде вісімнадцять років».

Третього червня тисяча дев’ятсот сьомого року, як відомо, шістдесят п’ять депутатів фракції соціал-демократів Державної думи було заарештовано й заслано. Ця подія ввійшла в історію під назвою третьочервневого перевороту. Четвертого червня дев’ятсот сьомого року припинила своє існування «Ортачальська демократія». До в’язниці ввірвалися жандарми. Усе це закінчилося відновленням порядків, які були за часів Коца, а сама подія лишилася в пам’яті учасників під назвою «перевороту четвертого червня».

Перш ніж розповісти вам кінець цієї довгої історії, скажу — це, може, теж вам цікаво — про