Читати книгу - "Зірки Егера"

Добо скликав до мурів і казанів селян, жінок І увесь інший люд, що переховувався у фортеці. Прибрели навіть хворі. Кожен, хто мав сили стояти на ногах, покинув своє ложе, щоб хоч чим-небудь допомогти бійцям, ну, хоча б передачею наказів. Траплялися й такі, що обидві руки мали на перев'язі, а все ж поприходили. Поставали побіля вогнищ, сподіваючись бодай головешку підсунути ногою під казан.

У внутрішньому дворі в будинку не лишилося нікого, крім дітей і двох жінок у палаці.

Пані Балог... Бідна пані Балог!.. Вона віддала сина до школи витязів, а тепер боялася попросити Добо звільнити юнака від участі в бою. Хлопчик ще слабкий, як він зможе встояти проти зброї здичавілих бусурманів! Але тільки надмірна блідість її обличчя виказувала страх за сина. Залізна воля Добо притамовувала навіть безмірну материнську тривогу. Дивлячись на Добо, вона й дихати не сміла. Так само, як і солдати, з першого його слова й безмовно виконувала вона всі його розпорядження. Воля Добо керувала всіма. Іноді навіть слів не треба було — досить одного його кивка, і люди робили все, що він вважав за потрібне.

Що сталося б з фортецею, якби капітан Добо хоча б на одну хвилину впав у відчай, піддався страху! Добо закликав людей до обережності, змусив усіх надіти панцири, лати, шоломи, але коли смерть зазирала за фортечний мур, Добо виводив проти неї усіх. Бо ж нема на світі нічого дорожчого за вітчизну!

Дні штурму були нестерпно болісними для бідної матері. Щоранку тремтіла вона, коли син ішов разом з Добо. З тривогою чекала вона щогодинно, щохвилинно — не настигне Балажа куля. Як раділа вона, коли зброєносець Криштоф підміняв її сина і Балаж, стомлений, закіптюжений, пропахлий пороховим димом, переступав поріг палацу!

Мати зустрічала його поцілунками і стискала в обіймах, наче він повернувся додому з далекої, небезпечної подорожі. Мила його, купала, розчісувала йому довге шовкове волосся, ставила перед своїм хлопчиком усе найсмачніше, що тільки могла знайти в кухні.

«Хто загинув, кого з офіцерів поранено?» — з цими двома запитаннями найперше зверталися до нього пані Балог і Ева.

Балаж не знав, хто така Ева. Думав, що вона вельможна єгерська дама, яку мати покликала до палацу для допомоги. Тому хлопчик розповідав про всі новини. Оповідь його щоразу розпочиналася з перелічування полеглих і закінчувалась похвалами дядькові Гергею. Чого тільки цей дядько Гергей не вимудрує! Душа Балажа була сповнена захопленням. Він розповідав, як бився дядько Гергей, зі скількома турками бився, з якою відвагою перемагав кожного окремо.

Ева слухала хлопчика, широко розкривши очі, бліда й горда. Але усмішка з'являлася в неї на вустах лише тоді, коли Балаж, закінчуючи свою оповідь, вигукував, що туркові так і не вдалося подолати цього чудесного дядька Гергея.

Коли турки йшли на приступ, обидві жінки стояли біля вікна, тремтячи й плачучи. Через невеличке віконце вони бачили людей, що снували туди й сюди, багряне полум'я і голярів, які вихлюпували брудну воду з тазів і наливали чисту. Жінки бачили, що спершу поранених приносили по одному, потім їх почали приносити все більше і частіше і більше закривавлених.

Умліваючи від страху, обидві жінки дивилися на поранених: «Ой, знову когось несуть!.. А може, сюди їх не приносять лише тому, що відразу потягли до могильної ями?.. А якщо їх затоптали на місці бою?!»

Адже навіть Евин батько, понівечений старий, теж був у фортеці. Вона не раз бачила, як він шкандибав повз палац, несучи на плечі лук завбільшки з нього самого. Колчан бував то порожній, то набитий стрілами. Ева ледь стримувалась, щоб не гукнути: «Тату! Рідний мій! Бережи себе!»

Коли того дня гримнули гармати, вони, обидві в сльозах, кинулися одна одній в обійми.

— Помолімося, донечко!

— Помолімося, тітонько!

Вони поставали на коліна й молилися, припадаючи обличчям до землі.

Одночасно з ними в усіх куточках Верхньої Угорщини щодня і щоночі молилися тисячі дружин і матерів. У далеких селах молитовно стулялися рученята малят: невинні крихітки молилися за своїх батьків, які боронили Егер, не шкодуючи життя.

«Боже, порятуй і вбережи мого татуся! Поверни нам батька рідного!»

Розлягалися перекати пекельного гуркоту і грому, невмовкна гарматна стрілянина, завивання сурм і крики: «Ісусе!», «Аллах!» Фортецю оповили важкі хмари диму.

Знову понесли поранених. Першого несли на ношах, почорнілих від крові. Це був молодий солдат з восковим лицем. Йому відірвало ногу аж по коліно. Голярі перев'язали його сяк-так, нашвидкуруч. Та й чого з ним морочитись?! Аби підтримати в нім на дві-три години надію?.. Все одно стече кров'ю.

Пронесли другого, третього, четвертого. Лице одного солдата перетворилося на шмат кривавого м'яса. Очей нема, стирчать лише зуби. Ще в одного на шиї стирчить стріла. Її треба витягти. Третій притискає руку до правого боку. Рука вся в крові, наче на ній червона рукавичка. Поміж пальцями цебенить кров. Солдат сідає на землю і мовчки чекає, коли смерть затуманить йому очі.

Біля палацу промайнув на коні Добо. За ним навздогін, але далеко відставши, біг Криштоф.

«А де другий зброєносець? — питає страдницький погляд матері.— Он він біжить до Шандоровської вежі. Певно, з якимсь дорученням. Слава богу! Ой!..»

Поранених уже стільки, що всі тринадцять голярів крутяться як очманілі. Разом із закривавленими пораненими приносять і три турецьких