Читати книгу - "Щит і меч"

— Сподіваюся, мій дорогий, тепер ви розумієте, що деякі мої кроки зовсім не такі дивні, як вам здавалося. — І додав повчально: — Черчілль завжди хотів бачити Німеччину досить сильною для того, щоб вона могла вчинити напад на Радянський Союз, але одночасно не такою сильною, щоб суперничати з Англією на світовому ринку. Риси цієї двоїстості властиві й діяльності англійських агентів, яких до нас засилають. Звичайно, їхні дії завдають нам деяких збитків, але ці збитки цілком компенсуються. Адже вони рішуче виступають проти тих поляків, які вважають, що якась нова Польща мусить об'єднатися з Радянським Союзом для боротьби проти Німеччини. Тому я, як контррозвідник, зобов'язаний ставитись до англійських агентів з особливою обережністю. І коли б я на власний розсуд нерозсудливо вирішив долю якогось англійського агента, запевняю вас, моїй власній долі ніхто б не позаздрив.

Дані, повідомлені Дітріхом, були корисні для Вайса. І він дуже щиро похвалив:

— Ви тонко працюєте, Дітріх.

І Дітріх, задоволений і заохочений Вайсом, відверто патякав з ним, аж доки прийшов Генріх.

А коли Дітріх пішов, Генріх розповів Йоганнові новини. Через тиждень вони обидва повинні бути в Берліні. Наказ про відчислення Вайса в розпорядження СД уже підписано.

Вайс почував себе ще не зовсім добре, але весь час до від'їзду він працював день і ніч: треба було передати своє «господарство» в абсолютному порядку.

Вайс повідомив у Центр про все, що йому пощастило зробити тут за останні дні, і одержав дозвіл для від'їзду до. Берліна, а також нове, пов'язане із зміною місця, завдання.

Зубов журливо сказав йому на прощання:

— Значить, кидаєш мене?

— От іще сирота! — усміхнувся Вайс.

— Без тебе мені погано прийдеться. Звик я до тебе.

— Буде інший товариш.

— Послухай, — пожвавішав Зубов, — а що, коли ми з Брігіттою теж у Берлін гайнемо? Все-таки столиця.

— Коли цей товариш дозволить, — не зовсім упевнено відповів Вайс, — то що ж, я буду дуже радий.

— А якщо не дозволить?

Вайс стенув плечима.

— Ну хоч би у відпустку, — наполягав Зубов.

— Яка ж відпустка під час війни?

— Але у німців є відпустки, а я тут німець.

— Не такий ти вже й німець, — усміхнувся Вайс.

— А якщо буду справно все виконувати, як думаєш, відпустять?

— Хто?

— Та наші…

— Ти тільки бережи себе, — попросив Вайс.

— Обов'язково, — сказав Зубов, — як речовий доказ виняткової живучості…

З великим жалем покидав Вайс Варшаву. Польська земля, хоч і полонена німцями, була близька його серцю. Тут він чув польську мову, схожу на російську, бачив обличчя польських робітників такі самі, як і російські, навіть поля й гаї були такі ж, як у нього на Батьківщині. І скільки разів відчуття того, що польський народ близький його Батьківщині, допомагало Вайсові перемагати розпачливу самотність! Радісно було усвідомлювати, що в разі небезпеки він завжди і без особливих зусиль знайде тут притулок і допомогу. І коли він ходив вулицями Варшави і ловив на собі гнівні погляди перехожих, серце його співало, він гаряче любив цих людей, що ненавиділи його, окупанта Йоганна Вайса, і ненависть їхня надихала його, допомагала залишатися Йоганном Вайсом і заради них також.

Але він не мав права сумувати від розлуки. Треба було, як ніколи, зібрати свою волю. Він знав: Берлін буде для нього найголовнішим випробуванням, все минуле було тільки східцем до цього випробування.

Вночі вони приїхали на аеродром, і на світанку транспортний літак «Люфтганзи» піднявся в повітря. Пілотували машину молоді німкені, а обов'язки борт-стрільця виконувала теж німкеня, але вже немолода, огрядна. Рукави її комбінезона були засукані, розстебнутий комір оголював товсту, в складках шию.

Літак летів низько, хитаючись і провалюючись, і з полиць весь час падали якісь пакунки, мішки, рюкзаки. Потім увійшли у вологу хмарність і майже до самого Берліна летіли в болотній імлі. Йшов дощ, було вогко, парко, і пахло перегаром. При виході з аеропорту в усіх перевірили документи. Коли Вайс показував свої, черговий есесівець подивився у якийсь список і передав Вайсове посвідчення молодому чоловікові у цивільному. Той, поклавши документ собі в кишеню, сказав коротко:

— Ідіть за мною.

Вайс обернувся.

Генріх перехопив його погляд, сказав:

— Побачимося пізніше, — і вийшов через турнікет.

Вайс попрямував слідом за своїм супутником. У комендатурі молодий чоловік передав його посвідчення іншому, старшому, з великою лисиною і теж у цивільному. Лисий уважно обдивився документ, холодним, ніби обшукуючим, поглядом звірив фотографію з обличчям Вайса і теж засунув у внутрішню кишеню свого піджака. Кивнув і, пропускаючи Вайса вперед, командував: «Прямо», «Ліворуч».

Вийшли на площу.

— Машина № 1732, — сказав лисий і йшов за Вайсом доти, поки вони не помітили на стоянці машину з цим номером.

Вайс простягнув було руку до дверець, але вони самі розчинилися навстіж, показався невисокий на зріст, кремезний чоловік, сказав:

— Сідайте!

Сівши в машину, Вайс побачив, що там уже хтось є. Низенький сів з другого боку, відразу наказав шоферові:

— Їдьмо.

І Вайс опинився затиснений між мовчазними супутниками, які не дуже й турбувалися, щоб йому було зручно. Він знав, що Берлін бомбардують, але слідів руйнування не було видно. Гігантське місто — занадто велика мішень. Можливо, його везли неушкодженими вулицями. Поліцейські, почувши кумкаючий сигнал машини, зупиняли рух, і вона мчала по вулицях з такою швидкістю, як і по автостраді.

Місто стояло на рівнині. Глиби будинків з черепичними дахами, простір, покритим яскравою і свіжою зеленню, і знову незграбні будови, що інколи нагадували гігантські склепи або камінні катафалки.

Це місто здавалося ситим. Вітрини магазинів миготіли купами ковбаси, шинки, пірамідами консервів, хоч для