Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Романи, Роман Васильович Андріяшик 📚 - Українською

Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

818
0
28.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Романи" автора Роман Васильович Андріяшик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 209 210 211 ... 327
Перейти на сторінку:
однакові, однаковенькі, однаковісінькі. Хочеться стрибнути з крутого берега…

— Браво! — вигукнула Марта і обняла Миросю. — Я мушу тебе поцілувати. Це чудова імпровізація, не пара твоїм маленьким віршикам. — Вона цмокнула Миросю у щоку, навіть у качиного носа.

— Справді? — спитала Мирося розчулено.

— На твоїм місці я писала о саме це: монологи всяких тварюк. Вони в тебе дуже характеристичні, безпощадні й не позбавлені гумору. Це те, що треба. Я написала б книгу, тисячу томів подібних монологів, і на них знайшлося б більше читачів, ніж на Грушевичеві повістки… Ніж на стерильні Грушевичеві повістки, — повторила Марта.

— Одначе я багато чого пропустила, — мовила Мирося.

— Неодмінно запиши, чуєш?

— У тебе картопля пересмажиться… Спробуй записати. Звичайно, з паперу воно так не прозвучить. Це треба читати.

– Ідея: ти мені це завтра прочитаєш для студентів. Постарайся пригадати все, що напливало на гадку, все, що ти проминула. Правда, уникай "сексів". А це чудово: "Хочеться стрибнути з" крутого берега". — Марта розсміялась і ще раз обняла Миросю.

— У мене є монолог професора-нейтрала і професора, який заробляє на мертвих, а живих підсікає на догоду отим-о.

— Я ж кажу, що це твоє амплуа.

— Але мені шкода моїх маленьких віршиків.

— Я тобі розповідала, що Юліана подибує манія технотворчості? Стомиться — і починає конструювати автомобілі, човни, якісь дивовижні всюдиходи. Деколи здається, що він би чогось досяг. Мабуть, таки досяг би. Допоможи мені занести до кімнати мої присмаки.

Тодосій стояв перед вікном. Марта і Мирося ззирнулися і тихо пирснули.

— Монолог…

— Просимо вечеряти, пане Тодосію.

— Я ось думаю, чи їхати мені, а чи податися на ніч до готелю.

Мирося подивилася на нього з веселою безнадією і спитала:

— Ви не завершили своїх справ у місті?

— Ні. Тобто я не знаю, чи в мене що-небудь вийде. Я ось думаю, чи ви мені щось не порадите, пані Марто. Але я скажу вам про це потому. — Тодосій вибачливо подивився на Миросю, задумався і спитав сам у себе: — Але чого відкладати? — Він зашарівся, потупився, відтак окинув жінок винуватим поглядом. — Я хочу посватати пані Марту, вашу господиню, пані Марто.

Мирося зробила поважну міну.

— Чого ж, молодиця вродлива, чесна…

— Ось я і думаю…

— Мабуть, не наважуєтеся сказати їй?

— Та ні, — зітхнув Тодосій. — Думаю, чи приїхати ще раз, чи вже дочекатися і — нехай вже буде як буде.

— Лишайтеся, — сказала Марта. — Переспите в моїй кімнаті, я переберуся до господині. Та ось і вона.

Тодосій сполохано пересік кімнату до вікна, вернувся, зітхнув, опершись обома руками об стіл, і поважно рушив у коридорчик.

Заходячись од сміху, Мирося бебехнулась на канапу.

— Це він… — сміх не давав їй говорити, — він вирішив, що краще з’ясувати стосунки одразу і не мати клопоту з нічлігом.

— Добрий вечір! — привітався Тодосій, стаючи поряд з Марселлою, що відмикала двері.

— Добрий вечір! — відповіла Марселла.

— Не знаю, що й казати, — промимрив Тодосій.

Щось передчуваючи, Марселла густо почервоніла, пропустила Тодосія до кімнати, підсунула стільця, притулилась до одвірка і тихо мовила:

— Та вже кажіть…

Тодосій замотав головою і чогось полапав руками по кишенях.

— Я, пані Марто…

— Так, — кивнула Марселла. — Так…

— Я хотів би, пані Марто… — Йому стиснуло горло, і він безпорадно махнув рукою.

Марселла дивилася на нього широко розплющеними, здивованими очима, і раптом їй стало страшно, що Тодосій не скаже того, з чим приїхав до Львова, до неї.

— Я… — Але і їй перехопило подих. Це було понад силу, проте вона сказала одним духом: — Я — теж…

Запала довга, дуже довга і моторошна мовчанка. Обом їм світ закружляв, і обоє відчували, що щось повинно зараз обірватися і почнеться падіння, якому не буде кінця.

— Я хотів би взяти вас за жінку, — сказав Тодосій, втупившись у долівку.

— Я згодна, — озвалась Марселла і зблідла. Ці слова нічого не означали. — Я хотіла о стати вашою жінкою, — сказала вона. Але й це нічого не додало, її не переконували ні Тодосієві, ні її власні слова. Вони були порожні, як потиск рук двох приятелів, що розминалися на вулиці і кудись дуже поспішали, не маючи часу на розмову.

— То добре, — сказав Тодосій, зводячись. — На добраніч.

Він пішов до поїзда, а Марселла, ридаючи, впала на ліжко. Через хвилю вона вбігла до Марти, побачила Миросю, видивилась на неї, втираючи сльози, наче кажучи: "Я через тебе плачу", — і метнулась до своєї кімнати.

Вона прийшла ще раз, коли пішла Мирося. На ній була довга оксамитова сукня, вона заплела і вклала короною довкола голови важку косу, на шиї переливалося всіма барвами кришталеве, либонь теж подароване полковником, дуже коштовне намисто. Вона застигла біля порога, скривилась і заплакала.

— Мартусю, ви знаєте, що сталося?

— Не знаю, пані Марто.

— Так, з Марселлою покінчено, — сказала вона, втираючи очі і сідаючи поряд з Мартою на канапі. — Якби ви тільки чули, як він вимовив: Я, пані Марто…"

— Але чого ви плачете?

— Від щастя. Він запропонував мені серце і руку. Так, Мартусю.

— Ви йому не відмовили?

— Ні.

— Я надзвичайно рада за вас.

– І що — справляти весілля, Мартусю? Чи лиш взяти шлюб, маленька гостина?..

— Мені важко дати вам пораду.

— Влаштуємо гостину. Вам смуток, а в мене грають музики. Ні, влаштуємо гостину.

— З Тодосієм, звичайно, ви ще про це не балакали?

— Ой, де! Він такий сором’язливий. Сказав і подався.

— Вам буде добре з ним, пані Марто.

— Я знаю. — Марселла затремтіла від плачу. — Того я геть заливаюся сльозами. — Вона приникла щокою до Мартиного плеча. — Моє щастя — через ваше нещастя, — мовила запинаючись. — Як то Бог чогось дає, Мартусю.

До Мартиного горла підкотився давкий клубок.

Глава 7

Полянський відхилив двері до "цеху" і, побачивши, що всі устромилися в папери, моргнув Марті, щоб вийшла. Марта поклала до шухляди сумочку, повернула ключик. Полянський чекав на сходах, а коли Марта вийшла, збіг на перший поверх. "Ого, які процедури! — подумала Марта. — Певне, йому це приємно, згадав минувшину". Лиш на вулиці він узяв її під руку.

— Важливі справи, Мартусю.

— Не сподівалася, що ви так швидко до мене звернетеся, — сказала Марта: вони домовилися, що Полянський за будь-яку ціну мусить попередити її в разі доносів про університет.

— Нічого особливого не сталося. — Полянський зазирнув Марті у вічі, усміхнувся і сказав: — Про існування університету вони довідалися від поліцая, який прослухав лекцію професора Ридана. Це добре, ви самі говорили, що це дуже добре. Либонь, усіх, кого вони підозрівали, в тому числі і Юліана, незабаром звільнять. Ренет в опалі, пиячить. Родзісад

1 ... 209 210 211 ... 327
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Романи, Роман Васильович Андріяшик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Романи, Роман Васильович Андріяшик"