Читати книгу - "Улісс"

Подібних бувальщин Стівен стільки наслухався, чи не щовечора хто-не-будь заводив, але в душі його заворушилися його добрі почуття, дарма що він чудово усвідомлював: і ця, найновіша Корлеєва байка, заслуговує не на більшу довіру, ніж усі попередні. Одначе haud ignarus malorum miseris succurrere disco[403] і таке інше, як висловився латинський поет, тим більше, що, волею долі, йому виплачували платню в середині місяця, шістнадцятого числа, котре достеменно припало на сьогодні, дарма що чимала частка цих життєвих засобів виявилася вже й утраченою. Але сіль цієї придибенції полягала в тому, що цей Корлей забрав собі в голову, ніби Стівен добряче гараздує і йому треба тільки шаснути до кишені, аби зачерпнути й відсипати дзвінких монет, скільки попросили, — тоді як… І все ж таки він сягнув рукою до кишені, не розраховуючи, звісно, знайти там якусь їжу, але тільки подумавши, що міг би позичити прохачеві якусь суму, десь шилінг, з якою той міг би принаймні спробувати роздобути собі сякий-такий спожиток. Але результат виявився негативним, позаяк він, собі на досаду, переконався: вся готівка пропала. Тільки й знайшлося, що кілька розкришених печевинок. Почав він тужитися, напружуючи пам’ять: чи не загубив часом? Цілком можливо. Чи де залишив… У такому випадку перспективи його були далеко не блискучі, а швидше зовсім навпаки. Назагал був він надто зморений для належних пошуків, хоча й постарався пригадати щодо печива: таки-так, щось вельми невиразне. Але хто достеменно дав його? І де таке сталося? Чи сам купив? Одначе в іншій кишені він щось таки намацав і припустив поночі, що то пенсові монетки, але зараз же й з’ясувалося: ні, помилився.

— Та це ж, друзяко, півкронові! — виправив його Корлей.

І справді, це були монети по півкрони. То Стівен і вручив йому одну з них.

— Дякую! — розчулився Корлей. — Ти справжній джентльмен. Я десь-якось постараюся тобі віддати. А хто то там з тобою? Я його бачив якось-то в «Кривавому Коні» на Кемден-стрит з О’Шпаром, антрепренер котрий. Спробуй-но, друже, замовити слівце за мене, хай би мене взяли туди через нього. Я ото хотів був найнятися людиною-сандвичем, носити реклами по місту, так секретарка сказала, у них на три тижні вперед забито. Господи, щоб на отаку справу та ще заздалегідь записуватися, немов на Карла Розу{847}. Я б жив — горя не знав, аби тільки добув роботку, хоч отакусіньку, хоч димарі чистити.

Розжившись на два й шість, він розбалакався куди твоє діло, почав розказувати Стівенові про одного хлопа на ім’я Коміскі-Торба, запевняючи, що Стівен має добре його знати рахівником працює в суднового постачальника Фулама і вічно огинається з О’Марою та ще з таким куценьким заїкою, Таєм прозивають, на задвірках у Нагла. Так ото загребли його минулої ночі й припекли десять бобиків штрафу за пияцтво, порушення порядку й за те, що не хотів пройтися з констеблем.

Тим часом пан Блум усе не встрявав, походжав побіля купи кругляків та жарівні перед вартівнею, мешканець котрої, як з’ясувалось, був такий ревний у виконанні своїх обов’язків, що на свій страх і ризик спокійнісінько давав собі хропака, бо ж і весь Дублін спав. Водночас, отак походжаючи, він раз у раз позирав на Стівенового співрозмовника, чиє вбрання аж ніяк не відзначалося бездоганністю, от ніби десь він уже бачив цього юного аристократа, хоча й не зміг би точно відповісти де, не мавши й жодного уявлення про коли. А що пан Блум був чоловік із кебетою і в спостережливості поступився б небагато кому, то від нього не сховались ні заяложений капелюшик, ні загальна обстріпаність його вбрання, які виказували фатальний дефіцит засобів. Чи не котрийсь зі Стівенових нахлібників — хоча, як подумати, пожива коштом ближнього свого відбувається всюди й постійно, в будь-якій мірі й, скажімо так, з якою завгодно непомірністю, отож, як поміркувати, коли б вуличний причепа випадково опинився на лаві підсудних, то навряд чи б йому присудили каторжні роботи, із заміною штрафом чи без такої, бо то вже була б rara avis[404], дуже rara. Так чи інак, тут необхідний чималий припас холодної упевнености, що ти неодмінно когось та підстережеш о цій нічній чи то, швидше, уже ранній порі. Розуму в цьому було, звісно, аж ніяк не забагато.

Та ось співрозмовники розпрощались, і Стівен повернувся до пана Блума, який укмітив досвідченим своїм оком, що той таки піддався на улесливе вимагацтво трутня. Коментуючи цю придибенцію, Стівен засміявся:

— Смуга невдач у хлопця. Попросив мене попросити вас, щоб ви попросили якогось О’Шпара, антрепренера, взяти його на роботу людиною-рекламою.

Вислухавши це повідомлення без якогось помітного інтересу, пан Блум спрямував неуважливий погляд у напрямі землечерпалки, котра, тішачись уславленим ім’ям «Еблана», стояла пришвартована біля Митної набережної і, вельми схоже, потребувала ремонту, по чому зазначив ухильно:

— Всяк має, як то кажуть, свій талан чи безталання. Оце, як ви про нього сказали, мені й пригадалося його обличчя. Однак, відклавши це поки-що на потім, скажіть, з якою сумою ви розлучилися, — поцікавився він, — якщо тільки я не надто допитливий?

— Із півкроною, — відказав Стівен. — Гадаю, це для нього справжня життєва потреба, він навіть нічліг не годен оплатити.

— Потреба! — луною повторив пан Блум, ніскілечки, втім, не здивувавшись почутому. — Я цілком цьому вірю і навіть ручуся, що та потреба в нього невтоленна і постійна. Кожному по потребі й кожному по труду. Одначе якщо узагальнити цю тему, то де ж, — додав він з усмішкою, — ви сам збираєтеся ночувати? Пішки йти до Сендикоува годі й думати. І навіть якщо ви це втнете, вам не втрапити досередини після того, що сталося на станції Вестленд-Роу. Тільки даремно намучитеся. Я зовсім не збираюсь брати на себе смілість щось вам рекомендувати, але все-таки: навіщо ви покинули батьківський дім?

— Щоб шукати нещасть собі на голову, — була Стівенова відповідь.

— Зовсім недавно я бачився з вашим шанованим батечком, — дипломатично провадив пан Блум. — Власне, сьогодні, чи, коли точніше, уже вчора. Де він мешкає нині? З розмови з ним я зрозумів, що