Читати книгу - "Холодна Гора"

Їхали спустошеною Польщею в напрямку Брест-Литовського.

На мосту через Буг на нас уже очікував апарат другої в Європі системи тоталітаризму — німецьке гестапо.

Я провів читача по манівцях «великої чистки», не вдаючися до інтерпретації того, що відбувалося. З багатьох поодиноких випадків я намагався відтворити мозаїку цього процесу, але увесь цей час почував нетерплячку читача. А тепер я повинен дати відповідь на його питання. Ось вони:

Найбрутальніший терор можна якось зрозуміти, якщо йдеться про ворогів режиму. Але навіщо Сталін нищив своїх прибічників?

Навіщо він при допомозі таємної поліції паралізував господарське й культурне життя народу, над яким панував?

Кожен із нас ставив своїм товаришам ці питання впродовж років. Відповідь ми знайшли набагато пізніше. Розмови з арештованими чекістами, з провокатором Рожанським, з генералом Богуцьким були для мене верстовими віхами на шляху до знання.

У січні 1924 року помер Володимир Ілліч Ленін. Хвороба довгий час тримала його на відстані від державних справ. Уже на початку 1923 року Сталін почав готуватися до боротьби за його спадщину.

Був він на той час Генеральним секретарем партії. Ця посада зовсім не давала йому перспективи стати диктатором, але надала можливість розставляти в партійному апараті своїх людей. Не було в нього програми, яка б суттєво відрізнялася від програм інших партійних лідерів. Тому він дбав не про перемогу своїх ідей, а лише про захоплення влади.

Особисто Сталін був людиною посереднього інтелекту та неповної середньої освіти. Його мова була дерев’яною, стиль безбарвний і нудний. Але, незважаючи на це, він мав якості, які дозволили йому за десять років після падіння царату збудувати тиранію, що затьмарила деспотизм Чингісхана.

Він мав залізну волю й безмежну енергію. Умів мовчати й доводити кожну справу до кінця. Життя відкрило перед ним велику таємницю — таємницю апарату. Будучи вихованим у середовищі марксизму, він ніколи не дозволив догматиці марксизму пов’язати свої дії. Він послуговувався марксизмом як засобом, і відкидав його, коли той йому заважав.

Сталін прагнув до влади. Влади безмежної. Хотів мати можливість керувати єдиним порухом пальця мільйонними масами російських людей, пригнічених народів Азії та революційних робітників Європи. Хотів скинути з себе докучливий обов’язок підпорядкування своїх намірів та думок чужому контролю, обов’язок дискутування з такими людьми, як Бухарін чи Троцький, людьми, які значно переважали його інтелектуально. Волів бути вільним і не бачив для цього іншого шляху, як повернення в рабство мільйонів своїх людей. Фактично в Радянському Союзі є 160 мільйонів невільників і лише одна людина вільна. Можна було подумати, що кожен із тих 160 мільйонів людей зрікся на його користь своєї свободи.

І через те він сам здобув неймовірну свободу. Він почав вважати себе досить сильним, щоб порушувати закони розвитку. Він не зважав на мораль, походження чи соціальні умови.

Троцький звинувачував Сталіна в тому, що той забув про мету комунізму й перейнявся замість цього метою ворожих класів — спочатку куркулів, а потім бюрократів. Але це було далеко від правди.

Сталін варварським способом ліквідував куркулів. Коли він прийшов до влади, ще не було привілейованої бюрократії. Він створив цю бюрократію як засіб для здіснення своїх цілей, а зовсім не вона його.

Сталін лишався вірним своїм цілям. Хотів комунізму. Його умовою було цілковите одержавлення засобів виробництва. На цій базі мало постати нове суспільство, в якому не буде гноблення людини людиною. Таким був його догматизм.

Його метою була соціалізація продуктивних сил всієї планети і єдиним засобом досягнення цієї мети він убачав у своїй власній необмеженій владі. Інструментом цієї влади був апарат.

Уже ленінська партія суттєво відрізнялася від західно-європейських старих робітничих партій. Політична партія в ленінському розумінні була конспіративною спільнотою професійних революціонерів, які добровільно підпорядковуються залізній дисципліні. Цементом тієї органазації була не лише віра її членів у загальносвітову історичну місію, яку вона виконує. Була ним швидше пануюча в ній єдність ідеології. Комуністи в ленінському середовищі були глибоко переконані, що відкрили закони історичного розвитку. Для них марксизм був науковим інструментом, і всі вони мали лише навчитися вірно ним користуватися, і тоді на кожному етапі й за будь-яких обставин вони знайдуть вірний наступний крок. Теорія революційного марксизму надихала їх переконанням, що вони є виконавцями історичної необхідності, і це переконання було джерелом глибокого задоволення та самовпевненості. Їх завдання вже не було завданням творців, а лише виконавців. Здійснювана політика була лише питанням застосування наукових засад марксизму до конкретної ситуації.

Хто знає правду, той має право вимагати від своїх послідовників безмежного підпорядкування. На цьому ґрунтувалися вимоги Леніна щодо військової дисципліни та монолітності ідеології в революційній партії.

Однак, правда в ленінському розумінні не була месіанською догмою. Вона підлягала перевірці шляхом досвіду. Уроки історичного досвіду підлягали вільній дискусії в партії. Її висновки лягали в основу визначення напрямку подальшого поступу.

У період після смерті Леніна партійна теорія попадала щоразу в більшу суперечність з історичним досвідом.

Сталін замінив дискутуючу партію апаратом. Він не відмовився від єдиної ідеології, котра вже відрізняла ленінську партію від робітничих демократичних партій заходу. Але за Сталіна та ідеологія вже не була продуктом вільної наукової дискусії. Ідеологію декретував він сам. Цементом, що скріплював партію, вже не була однаковість думок усіх її членів. З’явилися два нових чинники: страх та гроші.

Ці два елементи відрізняли апарат від партії.

У 1931 році в партійних колах