Читати книгу - "Сплячі красуні"

Одного дощового вечора, невдовзі по тому, як він прочитав некролог Мантпельєра, виснажений після дня групових сеансів і консультацій сам на сам, Клінт зупинився в мотелі у маленькому містечку Орлиному, де потріскував обігрівач, а в телевізорі все здавалось зеленим. Уже третю ніч він був у тій самій кімнаті, коли на мобільний йому зателефонувала Лайла, щоб запитати, чи приїде він додому. В голосі її не вчувалося особливої стурбованості щодо його відповіді.

— Думаю, я знесилився, Лайло, — сказав він.

Лайла почула правильно, важчу поразку, ніж могли передати слова.

— Ти добрий чоловік, — сказала вона. Це було вже щедро з її боку, як на той момент. Малюк погано спав. Вона сама була знесилена. — Кращий за більшість.

Він змусив себе розсміятися.

— Наскільки пригадую, це зветься зганьбити хисткою похвалою.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — Просто забагато всього сталося. Хіба не так?

Так. Забагато збіса всього сталося.

15

Директор у Керлі сказав Клінтові, що абсолютно не бажає бачити його фізіономії у вихідний на День Подяки.

— Зціліть себе, лікарю, — сказав директор. — Хоча б овочів поїжте. Щось, окрім біг-маків і місячних тістечок.

Раптом Клінт вирішив поїхати в Коглин, щоб побачити Шеннон, але це закінчилося тим, що він зупинив машину перед її домом, нездатний зайти досередини. Крізь тонкі штори будинку в ранчо-стилі він бачив рухливі тіні жіночих постатей. Світло манило туди своїм безжурним теплом; великими клаптями почав падати сніг. Він думав постукати в її двері. Він думав, як скаже: «Гей, Шен, ти була тим молочним коктейлем, що втік». Думка про молочний коктейль, що втікає на струнких ногах Шеннон, змусила його розсміятися, і він ще сміявся, коли поїхав звідти геть.

Клінт опинився в таверні, яка називалися «В О’Берна», де на підлозі танув оббитий з ніг сніг, із джукбокса звучали «Дублінці», і за бармена був сивочолий чоловік з сонними очима, який так повільно рухався між кранами і кухлями, що можна було подумати, ніби він наливає не пиво, а порається з радіоактивними ізотопами. Цей чудовий бармен звернувся до Клінта:

— «Гіннесс», синку? Смакує такого вечора, як сьогодні.

— Хай буде «Бад».

Наразі «Дублінці» грали «Старого трикутника». Клінт знав цю пісню, і, попри власну волю, навіть трохи любив. Була певнаромантика в ній, яка не мала нічого спільного з його досвідом у в’язниці, але вона чіпляла, співзвучність тих голосів. Хоча хтось, думав він, мусив би додати ще один куплет. Директор, наглядач, арештанти — всі мають свою чергу. А де ж мозкоправ?

Він тільки збирався понести своє пиво кудись у темний куток, як чийсь палець поплескав його по плечі.

— Клінт?

16

Усе визначили обійми.

Френкова дочка не просто обняла його, коли вони зустрілися, вона втопила свої дівчачі пальчики так глибоко йому в плечі, що крізь сорочку він відчував її нігті. Все, що відбулося, все, що він накоїв, ясно дало зрозуміти: він мусить із собою щось робити — будь що! — але ці обійми завалили всю стінку з доміно. Останній раз, коли вони бачилися перед тим, як їй заснути, він просто на тілі дочки мало не розірвав її улюблену майку. І попри це, дочка його досі любить. Він не був вартим цього… але хотів бути.

Програма контролю гніву працювала тричі на тиждень. На перших зборах у цокольному приміщенні Дулінгської філії ВЗВ були тільки Френк та психотерапевт. Прізвище її було Вішванатан. Вона носила великі круглі окуляри і здавалася такою юною, що Френк вирішив: касетних магнітофонів вона не пам’ятає. Вона запитала, чому він тут.

— Тому що я лякаю свою дитину і лякаю себе. Я також звів на пси свій шлюб, але це — побічний ефект.

Він розповідав про свої відчуття і спонуки, а терапевт записувала. Все йшло легше, ніж Френк собі перед тим уявляв, щось на кшталт того, як видавлювати гній із зараженої рани. В багатьох сенсах це було, ніби розказуєш про когось іншого, тому що він не відчував себе тим дратівливим гицелем. Той дратівливий гицель був кимось, хто вискакував і перебирав на себе контроль, коли Френкові не подобалося те, що відбувається, коли сам він просто не міг упоратися. Він розповів їй про саджання тварин у клітки. Він постійно до цього повертався.

— Друже мій, — сказала доктор Вішванатан, ця двадцятишестирічна дівчина в окулярах кольору «кул-ейду», — ви чули коли-небудь про ліки, що називаються «Золофт»?

— Ви така жаліслива до мене? — спитав Френк, бажаючи бути зібраним і не бажаючи, щоб з ним панькалися.

Терапевт похитала головою й усміхнулась.

— Ні, я грайлива. А ви хоробрий.

Вона познайомила його з психофармакологом, і той психофармаколог виписав Френкові рецепт. Він приймав призначені дози, не почуваючись якимсь інакшим, і продовжував ходити на збори. Чутки поширювалися, і там з’являлося дедалі більше чоловіків, заповнюючи половину стільців у напівпідвалі ВЗВ. Вони казали, що хочуть змінитися. Вони казали, що хочуть упорядкувати своє лайно. Вони казали, що хочуть перестати нахер весь час бути такими злими.

Жодні обсяги психотерапії чи пігулок щастя від Великої Фарміндустрії не могли змінити того факту, що Френковому шлюбу настав капут. Він так багато разів порушував довіру Ілейн (не згадуючи вже про ту кухонну стінку.) Та, може, з цим було якраз усе гаразд? Він виявив, що насправді не так вона йому вже й подобалася. Найкраще було відпустити її. Він передав їй повну опіку і сказав, що вдячний за свої два вікенди на місяць з дочкою. З часом, якщо все йтиме добре, їх побільшає.

А дочці він сказав:

— Я думаю завести собаку.

17

— Як воно справи? — спитав Френк у Клінта, тим часом як.

«Дублінці» грали й співали.

Френк заїхав сюди дорогою у Вірджинію до своїх колишніх тестя з тещею. «Золофт» і збори допомагали йому контролювати свій норов, але свати все одно залишаються сватами, ба, ще й гірше, коли їхня дочка з тобою розлучилася. Він зупинився «В О’Берна», щоб бодай на півгодини відтягнути екзекуцію.

— Досі якось тримаюся, — сказав Клінт, витираючи собі очі. — Треба б трохи схуднути, але, авжеж, якось тримаюся.

Вони сіли за стіл у темнім кутку.

Френк сказав:

— Ви п’єте в якомусь ірландському пабі в День Подяки.

Це ваш метод якось триматися?

— Я не казав, що в мене все чудово. Крім того, ви теж сидите тут.