Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Шей наділа йому на голову великий шолом, і Под пристебнув його до латного коміра. Тиріон защепив пояс, тяжкий від ваги короткого меча й чингала. На той час грум уже привів коня — чималого гнідого рисака в збруї. Вилізти на коня без допомоги Тиріон не міг: відчуття було таке, наче він важить півтисячі пудів. Под подав йому щит — масивну, окуту крицею дошку з залізодрева. Останнім він вручив йому бойовий топір.
— Вигляд у мілорда грізний.
— Вигляд у мілорда — як у карлика в неприпасованих обладунках,— кисло озвався Тиріон,— але дякую за люб’язність. Подрику, якщо раптом битва обернеться не на нашу користь, доправиш леді додому.
Віддавши честь своїм топором, він розвернув коня й пустив його клусом. Болів спазмований шлунок. Позаду слуги квапливо згортали намет. На сході поповзи світло-малинові смуги: над обрієм піднімалося сонце. На заході небо було ще темно-фіолетове, поцятковане зорями. Цікаво, міркував Тиріон, чи не виявиться цей схід сонця останнім у його житті... і ще цікаво, чи такі думки не є ознакою боягуза. А брат Джеймі напередодні бою думає про смерть?
Далині заграв ріжок — від низького журливого звуку холоділа душа. Дикуни, лаючись і перекидаючись брудними жартами, стрибали на своїх худоребрих гірських коників. Дехто був п’яний. Піднімалося сонце, розганяючи пасма туману, коли Тиріон повів своє військо вперед. Трава, яку ще не витоптали коні, похилилася від роси, так наче бог, пролітаючи повз, висипав на землю мішок діамантів. Горяни шикувалися за Тиріоном — кожен клан позаду свого ватажка.
У сяйві світанку армія лорда Тайвіна Ланістера розпукнулася, як залізна ружа, виблискуючи шпичаками.
Дядько мав вести центральний загін. Сер Кеван підняв над королівським гостинцем свій штандарт. Піші лучники з сагайдаками на поясах вишикувалися на схід і на захід уздовж дороги в три довгі шереги і спокійно завмерли, натягнувши луки. Поміж ними пікінери формували квадрати, а позаду пікінерів стояли нескінченні лави солдатів, озброєних списами, мечами й топорами. Навколо сера Кевана й лордів-прапороносців Лефорда, Лідена й Серета, які стояли в оточенні підданих, купчилися три сотні важкої кавалерії.
На правому крилі була сама кавалерія — близько трьох тисяч вояків у важких обладунках. Там зібралося понад три чверті лицарів, формуючи подобу величезного сталевого кулака. На чолі стояв сер Адам Марбранд. Штандарт-юнкер труснув прапором, і той розгорнувся, розмаявши вогненне дерево, жовтогаряче на димно-сірому полі. Далі майоріли інші прапори — фіолетовий єдиноріг сера Флемента, плямистий кабан Крейкголів, півень Свіфтів тощо.
Тиріонів лорд-батько посів своє місце на пагорбі, де й ночував. Його оточував резерв — величезна армія, наполовину кінна й наполовину піша, яка налічувала п’ять тисяч вояків. Лорд Тайвін майже завжди командував резервом: займав високий спостережний пункт і стежив за боєм, посилаючи свої сили на той край, який цього в певну мить потребував.
Навіть здалеку видно було, який пишний вигляд має батько. Порівняно з обладунками Тайвіна Ланістера навіть позолочені лати його сина Джеймі здалися б жалюгідними. Довгий плащ був пошитий з численних шарів золотої тканини; він був такий важкий, що майже не ворушився, коли батько пришпорював коня, і такий великий, що мало не цілком затуляв клуби коня. Звичайна застібка не втримала б такої ваги, тож плащ застібався на пару мініатюрних левиць, які скрадалися на плечах, мов готуючись до стрибка. А лев з величезною гривою примостився на шоломі: ричав, піднісши одну лапу. Всі три леви були золоті з рубіновими очима. Обладунки складалися з важкої сталевої кіраси, политої темно-малиновою емаллю, й поножів і латних рукавиць, оздоблених золотими завитками. Ронделі являли собою золоті сонця, усі застібки були позолочені, а червона криця була так відполірована, що у променях ранішнього сонця горіла вогнем.
До Тиріона долинув гуркіт ворожих барабанів. Він пригадав Роба Старка, якого востаннє бачив на батьковому престолі у великій залі Вічнозиму, з оголеним мечем у руках. Пригадав деривовків, що накинулися на нього з темних кутків, і зненацька мов навіч побачив їх знов: вони гарчали й клацали зубами, вищирившись йому просто в обличчя. Цікаво, а хлопець узяв з собою вовків на війну? На саму думку про це Тиріонові стало неспокійно.
По довгому переході без спочинку північани мають бути виснажені. І що собі думав той хлопчисько? Може, сподівався заскочити ворога уві сні? Навряд чи: хай що кажуть про Тайвіна Ланістера, але він точно не дурень.
З лівого краю збирався передовий загін. Спершу Тиріон побачив штандарт — трьох чорних псів на жовтому полі. Під ним у сідлі сидів сер Грегор — такого велетенського коня Тиріон у житті не бачив. Кинувши оком на Грегора, Брон посміхнувся.
— У бою завжди тримайся біля кремезного вояка.
Тиріон послав йому важкий погляд.
— І чого б це?
— З таких виходять чудові мішені. Отой, наприклад, притягатиме увагу всіх лучників на полі бою.
Засміявшись, Тиріон по-новому подивився на Гору-на-коні.
— Зізнаюся, про це я не подумав.
Від Клігана не віяло пишнотою: кіраса в нього була сталева, тьмяно-сіра, подряпана від довгого вжитку, й не мала ні герба, ні оздоблення. Сер Грегор саме розставляв своїх вояків, показуючи їм позиції дворучним мечем, яким розмахував однією рукою так, як хтось трохи менший міг би розмахувати кинджалом.
— Хтось побіжить — і я власноруч його зарубаю! — ревів він, коли під’їхав Тиріон.— Куць! Займай лівий фланг. Утримуй ріку. Якщо зможеш.
Лівий фланг лівого краю. Щоб обійти його, Старкам знадобляться коні, здатні скакати по воді. Тиріон повів свій загін до берега.
— Дивіться,— гаркнув він, указуючи топором.— Ріка!
Над поверхнею води ще трималася пелена білого туману, а під нею вирувала непроглядно-зелена течія. Острівці мілководдя були болотисті й порослі комишем.
— Це наша ріка. Хай що буде, тримайтеся ближче до води. Не спускайте з неї ока. Не підпускайте до ріки ворогів. А якщо вони скаламутять нашу воду, відчикрижте їм прутні та згодуйте рибі.
У Шаги в обох руках було по бойовому топору. Він з брязкотом ударив лезом об лезо.
— Недоросток! — заволав він. Решта кам’яних воронів підхопили його рик, а до них приєдналися чорні вуха й місячні брати. Не кричали тільки обпечені, а натомість калатали мечами та списами.— Недоросток! Недоросток! Недоросток!
Тиріон по колу розвернув коня, щоб оглянути поле бою. Земля тут була горбиста, нерівна, біля ріки — м’яка й болотиста, до королівського гостинцю вона піднімалася вгору, а за ним, скільки сягало око, була кам’янистою й розбитою. На горбах де-не-де росли дерева, але більшу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.