Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Як пізніше буде сказано у Святому Письмі християн: якою мірою ти міряєш, такою і тобі буде відміряно.

Воістину!

Захопивши скіфські терени, сарматські племена під орудою царських сарматів заходилися там облаштовуватися, як у себе вдома – як час покаже, на шість століть. В чужих краях, що стали вже їхніми, вони займалися скотарством, як і раніше ведучи кочовий спосіб життя, здійснювали протягом року замкнутий цикл кочувань за певними маршрутами. «Вони йшли за своїми стадами, – свідчить Страбон, – вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами, взимку – в болотах біля Меотиди (Азовське море), а влітку – на рівнинах».

Були в них зимівники і в Нижньому Подунав’ї, там вони згодом осядуть ґрунтовно і стануть разом з фракійцями та гетами найсильнішими племенами. Табуни їхні з літа в літо множилися і ходили на обріях хмарами, людність їхня на нових просторах зростала з року в рік, і рідко яка сім’я мала менше десяти дітей.

Все в них складалося добре, ось тільки мирними вони ніколи не були. І, здавалось, що й не могли бути. Без постійних воєн сармати не уявляли свого життя, і війни у них не затихали роками і були визначальними у їхньому неспокійному бутті. Воювали за пасовиська, за нові землі і задля здобичі, особливо рабів, що їх вони продавали у грецькі міста, набиваючи капшуки золотом. А найбільше воювали зі скіфами, яких поступово, але неухильно витіснювали з Придніпров’я на південь до моря, а потім – за Дунай. У ході воєн та облаштування на нових територіях виникали й міцніли союзи їхніх племен, удосконалювалась організація ведення воєн. Сарматська кіннота завжди налітала раптово, наче нізвідки вигулькувала. Ще на підльоті засипала ворога стрілами та дротиками, потім вершники кололи всіх і вся списами, рубали мечами, а довершували розгром арканами (потрібні були полонені). Всеперемагаюча сила і нахабність їхня була в кінноті, коли вершник і кінь, зливаючись в одне, творили чудеса хоробрості. Проте ось без коней вони були ніщо. Корнелій Тацит свідчить, що не було «більших боягузів (за сарматів. – В. Ч.), коли треба битися пішки; але як тільки вони з’являються кінними загонами, майже ніякий бойовий порядок не в змозі вчинити опір».

Жінки їхні займалися прядінням, ткацтвом, виготовленням повстяних виробів чи ліпного посуду.

Всі вони – чоловіки в першу чергу та й жінки теж – відзначалися неймовірною войовничістю та сміливою вдачею, нахабністю і звагою, що, як відомо, завжди перемагає. Як і родичі їхні, скіфи, мешкали в повстяних кибитках на возах, їжа у них була проста і невибаглива: м’ясо, сир, молоко. Як свідчить Пліній, любили просяну кашу.

Одяг теж не відрізнявся від скіфського чимось особливим (віддалеки їх не можна було розпізнати, хто є хто) – в ходу був плащ грецького типу, скріплений на плечі фібулою, з головних уборів – незмінні гостроверхі башлики, повстяні і шкіряні.

Жінки носили довгий одяг, підперезаний поясом, обшитий на комірі, рукавах і подолі бісером, скріплений на грудях і плечах фібулами (від сарматів фібули набули поширення на півдні Східної Європи), а також довгі шаровари. Бісером розшивалося і гостроносе взуття.

Незмінні прикраси: намисто, сережки, підвіски, браслети, каблучки, персні. Одне слово, сармати були близнюками скіфів у всьому і за всіма параметрами. Недарма ж – близькі їхні родичі, з одним корінням і не виключено, що з однією мовою…

І все ж саме сармати (вкупі з погіршеною економічною ситуацією в синів змієногої богині) завдали їм чи не смертельного удару, вигнавши своїх родаків з обжитих степів у світ широкий, простіше, перетворивши їх з господарів і вдатних воїнів на втікачів-блукачів без батьківщини і без майбутнього.

Знищивши скіфів, звівши їх нанівець і взагалі з історичної арени, перетворивши «Скіфію» на «Сарматію», вони і самі через століття будуть знищені іншими, ще войовничішими, ще затятішими племенами. І теж будуть вигнані зі степів Причорномор’я у світ широкий, де й згинуть-пощезнуть, зійшовши навічно з історичної арени, розчинившись серед інших народів… Як говорить українська поговірка: мала іскра поле спалить, але й сама пощезне. Воістину, не рий ями ближньому, щоб не опинитись у ній самому…

Але до загибелі ще будуть цілі століття сарматського розквіту. За більш як півтисячолітнє життя в степах Північного Причорномор’я, на колишній скіфській батьківщині, яку вони перетворять на свою, сармати все ж полишать глибокий слід, хоч і втратять свою Сарматію (як скіфів вони позбавлять Скіфії). Більше того, цей кочовий народ (сьогодні тут, завтра там) підтримував тісні торгівельні зв’язки з Китаєм, Індією, Іраном та Єгиптом, посилаючи туди каравани з товарами, а навзамін привозячи те, що їм було необхідне: бронзові дзеркала, вироби з нефриту, шовкові тканини (з Китаю), з Індії – бірюзу (добре, виходить, жили, якщо їм не вистачало бірюзи!), що її так любили, намисто, черепашки каурі, тоді модні, з Ірану – напівкоштовний сердолік, з Кавказу – кришталеве намисто. Ходили їхні каравани й на захід, привозячи звідти багато прикрас (що й говорити, любили сарматки наряджатися!), фібули й браслети, італійські бронзові ковші, римські скляні посудини тощо. Тож і не дивно, що культура сарматів поєднувала в собі і Схід, і Захід, ще й античний Південь. Сармати постійно проникали в чорноморські міста і навіть деякий час входили до складу правлячих династій Боспору, що викликало сарматизацію античної культури в Причорномор’ї; справляли вони значний вплив і на економічне та культурне життя античних міст (особливо Боспору), там набули поширення їхній зручний та практичний одяг, воєнна тактика, художні вироби використовувалися у мистецтві Візантії і взагалі Заходу.

Міцніли зв’язки сарматів і з землеробським населенням українського лісостепу. До речі, образ Великої богині з кіньми (улюблений мотив сарматських митців), тамгоподібні знаки та інші зображення, як прийнято казати, увійшли й до скарбниці українського мистецтва.

Залишається додати, що головним божеством у