Читати книгу - "Сини змієногої богині"

сарматів (як і у скіфів) був меч, що втілював собою бога війни. Той меч вони втикали у землю і набожно йому поклонялися. А ще в них високим пошанівком користувалася богиня родючості (вона була водночас і покровителькою коней). Її зображували поміж двох коней – на кістяних гребінцях, сережках та інших прикрасах, з нею був пов’язаний і культ сонця та вогню, охоронцями якого виступали жриці – вельми шановані у сарматів. Їх, між іншим, ховали з великими почестями, як цариць, і такі кургани здіймалися особливо високо – подібні могили відкрито в Поволжі, Приураллі, а також на правобережжі Дніпра.

Це у них, сарматів, жінки – але тільки їхні, не чужі, – користувалися великою повагою нарівні з воїнами. Сарматки володіли зброєю незгірш чоловіків (таким було життя, і такою була войовничість цього народу) і ніколи з нею не розлучалися. У них особливо був популярним мотив про амазонок, тож сарматок здебільшого ховали зі зброєю, як справжніх і хоробрих воїнів. Сарматська дівчина не могла вийти заміж доти, доки не вбивала власноруч трьох ворогів – тепер ви розумієте, яким войовничим був цей народ!

Баю, баю-бай, не ходи, старий Бабай!.
Про сарматського короля, якого понад півтора тисячоліття слов’яни ніяк не можуть забути

Жив та був собі Бабай.

Так, так, з великої літери, а тому не той, що ним ще ні-ні й досі лякають неслухняних дітей, та ще в українських казках це чудо-юдо, як лиха личина, іноді згадується.

Вже ніхто й не пам’ятає, крім хіба що спеціалістів з вітчизняної міфології, про те, що десь у році 470-му нашої ери так прозивався – з великої літери – сарматський цар (на готський манір – король). І мав той цар-король, а радше ватаг-проводир свою вотчину, уділ свій, що його звав-величав королівством – пишніше так. Солідніше, та ще для главаря розбійницької ватаги. І буцімто королівство те було десь на берегах Тиси.[102]

Крутий був лихої пам’яті Бабай, людолов і людомор, людожер і шкуродер, драпіжник з великої дороги, який зі своєю ватагою гасав по всіх-усюдах у Європі, грабуючи готські, фракійські, скіфські та слов’янські села й поселення, а де й міста. Добро забирав, старих та недужих, як непотріб, убивав, а молодих та гожих захоплював у полон, аби потім продати їх на невільницьких ринках. Так дійшов аж до Бєлграда, що тоді звався Сингидумом, і захопив його, але готські дружини його там оточили і Бабай благополучно наклав головою в сутичці. Тоді ж і королівство його припинило існування – туди йому й дорога! Але пам’ять (залив таки сала за шкуру) про Бабая та його драпіжницьку галайстру, у якій переважали сармати, на віки збереглася серед слов’ян, бо ж крові той розбійник попив чимало, лиха-горя завдав мирному люду по зав’язку. Вигулькували вони на своїх конях-зміях негадано, як начеб нізвідки, безжалісні, закуті в залізо, із гострим залізом в руках та волосяними повальцями-арканами – живу здобич захоплювати. І там, де він з’являвся, від поселення до поселення неслося зойком розпачливим:

– Ба-аба-ай!!! Ховайтеся, люди, Бабай іде!! Яйцеголовий![103]

До кісток в’їлося людям те ім’я, і не було од Бабая рятунку, доки він з мечем гасаючи, сам од меча й не загинув. Але й після того люди не вірили, що людолов і нищитель Бабай вже пощез, серед ночі на перший-ліпший згук схоплювалися: чи ж, бува, не Бабая чорт несе?… Ба навіть досі зберігається згадка про нього, але вже в образі – справжнього все ж таки призабули – злого нічного духа за слов’янською міфологією, бридкого й страшного дідугана-стариганя з торбегою чи мішком за плечима, у який він буцімто забирає неслухняних дітей («Баю, бай, бай, спатоньки пора, бо вигулькне бабай!..»). Буцімто лячний бабай щоночі приходить з городу чи прибережних хащів вигулькує, товчеться під вікнами та підслуховує сторожко. Тільки почує в хаті дитячі примхи-вереди або й плач – шумить, шкребеться, стукає у вікна.

Але жодної жахної історії ви не почуєте про те, аби хоч кого-небудь бабай забрав у свою торбегу чи мішок, він тільки лякає дітей.

Власне, ним страхають діточок своїх неслухняних.

– Ось прийде бабай, забере тебе. Ось він іде вже, чуєш, у шибку шкребеться, під вікном причаївся… Спи!..

І злякана дитина миттєво затихає й засинає. А ось про те, що прообразом того дідугана-стариганя був сарматський ватаг Бабай, який забирав у неволю цілими селами – хати за димом пускав, добро загарбував, людей на продаж гнав – вже й забули. Вже й не тямлять, що справді був колись такий бузувір на ймення Бабай.

А втім, може, й Баба-яга звідти, га? Від сарматського Бабая – був він дещо бабкуватим, бабоподібним, тлустим, низькорослим і карячконогим з гачкоподібним дзьобом, тож страховище під назвою яга і назвали бабою, га? Як і ворожок-шептух звідтоді бабами прозивають. Як і кам’яних ідолів на могилах – чи не з Сарматії те ймення родом,