Читати книгу - "Зірки Егера"

Шолом падає з голови турка, сам він гепається об каміння, потім важко підводиться і, озираючись, дивиться, чи не йдуть його товариші.

Тієї ж хвилини до нього підбігає пані Балог. З криком змахує вона шаблею і завдає туркові страшного удару. Голова турка злітає з пліч.

Решта жінок снують і клопочуться на вежі. Солдати у розпалі бою не встигають брати у них казани з киплячою смолою, каміння і розплавлений свинець. Жінки самі витягують їх на мури, в огні, у клубах диму вивергають смерть на голови турків, які дряпаються вгору.

Мертві падають, але живих стає все більше. Скинутий камінь, пролитий киплячий свинець, розпечена смола розчищають доріжки на мурах, обліплених турками. Але гори трупів лише полегшують діло загонам, що відпочили. Живі вихоплюють з рук тих, хто падає, бунчуки. Кінські хвости знову танцюють на драбинах.

— Аллах! Аллах! Перемагаємо! Перемога за нами!

— Ісусе, допоможи!

Добо вражено дивиться на пані Балог, яка б'ється поруч з ним, але йому ніколи покликати її — він відбиває натиск ворогів. З його блискучих лат від самих плечей біжить кров.

Жінка завдає удар за ударом, але нарешті, пронизана списом, падає з вежі на поміст.

Навіть нікому відтягти її вбік. Бій точиться вже на гребені муру. Живі топчуть ногами мертвих і вмираючих. Добо вискочив на виступ і дивиться вниз.

Уже й аги стоять біля підніжжя стіни. Велі-бей, сидячи верхи на коні, тримає червоний оксамитовий прапор. Побачивши його, турецькі солдати радісно вигукують:

— Аллах з нами! Час перемоги настав!

Цей червоний оксамитовий прапор — стяг Алі-паші. Влітку він сповістив на вежах тридцяти фортець і замків перемогу турецької зброї. Завжди і всюди його осявало проміння слави.

Велі-бей пробирається з прапором до Земляної вежі. Здається, що оборона там уже ослабла, якщо на вежі в бій вступили й жінки.

Добо дивиться на широкий переможний прапор, розмережаний блискучими золотими літерами. Він посилає по Пете, а сам поспішає на Земляну вежу.

Тут уже б'ються врукопаш. Раз по раз на мурі з'являється якийсь турок з прапором і тут же падає донизу.

Солдати б'ються, огорнуті клубами пилюки й диму. Вогняні вінки, наче комети, розкидаючи іскри, прорізають димову пелену.

— Ісусе, допоможи! — кричить якась жінка.

Добо підбігає якраз у ту мить, коли камінь, що залетів крізь вилом, влучає у голову Матяшу Сьєру, другому макларському мірошникові. Мірошник похитнувся, але ще не встиг упасти, як широкоплечий турок, що вибіг нагору, встромив йому в груди свій кривий ніж. На турка з вереском кинулася жінка, дружина мірошника.

Вона хапає шаблю чоловіка і кричить:

— Вперед! Вперед! Підмога прийшла!

Звуки цього голосу наче б додали угорським солдатам сили. З несамовитою лайкою трощать вони турків, що видерлись на мур. Та й хто б їм докоряв за лайку!

Ось на розі відбиваються два турки. Добо впізнає одного з них — цей латник убив макларського мірошника. Добо йде на нього, але бачить, що турок з голови до ніг закутий у дербентську сталь, яку й шабля не бере. Комендант притьмом кидається на турка і штовхає його на вбитого мірошника.

Але турок — дужий, широкоплечий чоловік. Він звивається в руках Добо, неначе величезний сом. В безсилій люті він кусає його поручі і раптом перекидається ницьма. Але тут йому і настає кінець. Добо дістається рукою до його голої шиї і нещадно душить турка.

Не встигає він ще підвестись, як йому встромляється в ногу турецький спис, розсікає ремені поножів і застрягає в гомілці.

Добо, рикаючи, мов лев, падає на коліно і стискає ногу руками. На очі йому набігають сльози — біль нестерпний.

— Капітане! — з жахом вигукує Криштоф.— Ви поранені?

Добо не відповідає. Висмикнувши списа з рани, відкидає його вбік. Хвилину він стоїть непорушно і, стиснувши кулаки, крізь зуби з сичанням втягує повітря. Потім, смикнувши ногою, пробує, чи не зламана вона. Ні, нога не зламана, але кров іде. Як тільки біль вщухає, Добо знову вихоплює шаблю і тигром кидається на турків. Горе тому, хто зараз потрапить йому під руку!

В той час, коли тут і турки, і угорці мало не рвуть один одного зубами, біля сусіднього вилому, за десять сажнів від першого, скупчується все більше й більше турків.

Колоди, що ними був закладений вилом, не витримують натиску сотень людей, і турки з переможними вигуками вриваються до фортеці, радіючи, що їм навіть і не довелося лізти на мур.

Вони штовхаються, напирають один на одного. Передні, тримаючи в правій руці зброю, в лівій — бунчуки, лізуть на вежу. Задні нападають на поранених і жінок, які поховалися під помостом. Довгі язики полум'я починають