Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Таким чином, усі нечисленні джерела, на які звичайно посилаються на підтвердження існування у сарматів катафрактаріїв як особливої тактичної і бойової одиниці, говорять лише про наявність або відсутність панцирних вершників. Давні автори описували не сарматських, а парфянських, перських, вірменських катафрактаріїв. Не заперечуючи їхньої наявності у перелічених народів і не ставлячи під сумнів їхній опис, все ж таки запитаємо себе — чи є методично правильним переносити ці дані в повному обсязі на сарматів?

Археологічні матеріали також демонструють вельми дивну картину. На тисячі сарматських поховань лише в трьох могильниках на Кубані знайдені рештки сарматських панцирів. Усі могили пограбовані, і ми не можемо сказати, були то людські або кінські обладунки.

Не варто заперечувати те, що катафрактарії у стародавньому світі були, дійсно, спеціальним та непереможним видом кавалерії. Проте ані археологічні, ані інші джерела за об’єктивного підходу до них не демонструють, що ця специфіка була властива панцирній кінноті сарматів. Вона складалася із знатних і заможних кочовиків — майже всі обладунки знайдені у багатих могилах (те, що вони пограбовані, є зайвий тому доказ). У поєднанні з уточненням Тацита цей факт говорить про доступність засобів бойового захисту лише верхівці сарматського суспільства. Але чи зводилися панцирні вершники в окремі підрозділи? Як це здійснювалося на практиці, і хто ними командував?

Якщо римські або перські катафрактарії як рід військ і мали якісь специфічні відмінності в спорядженні й тактиці, то не варто це саме шукати у сарматів — це був інший народ. Амміан Марцеллін, Геліодор, Страбон, Плутарх та інші описували не сарматських, а парфянських, перських, вірменських катафрактаріїв. І справді, такого роду кіннота могла з’явитися тільки в арміях розвинутих держав із централізованою владою та іншими суспільними механізмами, що можуть забезпечити формування, постачання, навчання і застосування такої специфічної бойової одиниці. Не думаю, що у кочовиків-сарматів були в наявності всі ці умови. І ще одне — на території України та Молдови, де жили роксолани, не знайдено жодної могили з обладунком.

З іншого боку, легендарні сарматські обладунки можна побачити і сьогодні у центрі Рима. Якщо уважно роздивитися зображення на «колоні Траяна», яка увічнила звитягу легендарного імператора у дакійських війнах, то там є вершники у лускатих панцирах. Їх переслідують доблесні римляни. А серед зображення військових трофеїв бачимо і панцери, і шоломи, і сарматські щити та мечі. Тож у цій війні сарматські катафрактарії таки повоювали.

Вершники Сарматії і європейське лицарство

У 80-х рр. минулого століття італійський дослідник Франко Кардіні написав книжку під назвою «Витоки середньовічного лицарства». З цієї оригінальної та вельми цікавої праці ми дізнаємося, що першоджерелом того унікального цивілізаційного явища, яким було західноєвропейське лицарство, на думку Ф. Кардіні, були сармати. Але ж яким чином і коли кочовики родом із степів та напівпустель Західної Монголії та Синцзяну перетворилися на шляхетних донів, серів, кабальєро та сеньйорів?

Для початку слід визначитися, що ми розуміємо під словом «лицар». У соціальному виразі це — професійний воїн, представник панівної верстви (це важливо запам’ятати) населення християнської країни, інакше кажучи — дворянин, шляхтич. У духовному втіленні — воїн-християнин, захисник віри Христової від мусульман. У культурному плані — вихований, шляхетний чоловік, для якого головними моральними цінностями є лицарська честь, що дорожча за життя, вірність клятві або просто чесному слову, культ хоробрості у бою та вірності прекрасній дамі, воїнська вправність та відданість королю.

Усі ці чесноти (за винятком тих, що стосуються християнства), на думку Ф. Кардіні, були визнані та культивувалися у сарматському середовищі, а ширше — серед воїнів-вершників кочових азіатських народів. З азіатського Сходу, як вважає дослідник, з’явилася не тільки сила-силенна вмілих та хоробрих вершників, які наводили жах та змушували тремтіти мешканців Європи, але разом з ними був занесений як певний прекрасний соціальний та культурний ідеал образ вояка верхи на коні, захисника людей та переможця чудовиськ, який став напрочуд важливим для становлення лицарства.

А тепер послухаємо, як звучить звичне нам слово «лицар» мовами тих країн, де саме сформувалася ця каста. Німецькою — Ritter (стара форма сучасного Reiter); французькою — chevalier; іспанською — caballero; італійською — cavaliere. У буквальному перекладі всі ці слова означають одне й те саме: ВЕРШНИК[178].

Отже, лицарі, насамперед, були вершниками. Чому ж саме вершники, а не, скажімо, моряки або піхотинці утворили панівну верству, чому вершники очолили суспільство і стали його володарями?

Відповідь дає віковічний партнер та бойовий друг вершника — кінь. Кінь — сильна й непокірна тварина. З усіх свійських тварин лише коня треба приборкувати щоразу, корови або вівці вже народжуються свійськими. Їзда верхи також вельми небезпечна справа — будь-якої миті людина може впасти з коня або з конем, скалічитися чи розбитися на смерть. Отже, робота з конем потребує сміливості, завзятості, фізичної сили, блискавичної реакції. Ці вимоги формують специфічний психологічний тип вершника — людини рішучої, моторної, швидкої у прийнятті рішень та у їхньому моментальному виконанні, ризикової та навіть трохи зухвалої. Усвідомлення постійної небезпеки при роботі з конем та свідомого ризику тільки підсилюють «пасіонарність» вершника, підносять його у власних очах над іншими, тими, хто цього не знає та не вміє. Специфічні навички кіннотника, що не кожному дані, та природний острах «непосвячених» перед конем та вершником формували у останніх своєрідний «комплекс надлюдини», яка, на відміну від усіх інших, знає Таїну — Таїну єднання з конем. Як казав мій покійний друг, майстер спорту з подолання перешкод: «Я на усіх дивлюся з висоти сідла». Точніше про ментальність вершника не скажеш, і стародавні держави, котрі падали перед кількома сотнями кінних воїнів, образи небесних вершників-аріїв, повелителів народів — кращий тому доказ. Саме кінь зробив людину Людиною.

То ж не дивно, що демобілізовані з римської армії сармати, які отримали земельні наділи у Галлії або Британії, згодом очолили сусідські общини та де силою, а де — грішми встановили своє панування над ними. Ланцюгова реакція «заможність — кінь — заможність» працювала на зміцнення соціального статусу: тільки заможний міг дозволити собі мати коня або кількох, а коні допомагали своїм хазяям збільшувати статки у воєнних походах або просто на гостинці — як колишні римські солдати, сармати знали латинську максиму «Non olet» — «Гроші не пахнуть». Отже, кінь не тільки формував ментальність майбутнього лицаря, він ще й робив його заможним, ніби віддячуючи за ті видатки, що доб­рий хазяїн не шкодував для коня.

Ще за часів існування імперії сармати служили у її війську поруч з іншими «солдатами фортуни» — германцями-готами та кельтами-галлами. Останні не зрадили своїх традицій пішого бою та майже нічого не запозичили з тактики та озброєння сарматських братів по зброї, а готам сподобався шлях вершника, і ще наприкінці ІІІ ст. н. е. вони почали активно сідати на коней, навчаючись у сарматів навичок їзди верхи, розведення та догляду за кіньми, тактики кінного