Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

У часи формування європейського лицарства (VI–VIII ст.) заможні нащадки аланів у Британії, Франції та Німеччині охоче родичалися з багатими франками або бриттами — життя є життя, і нащадкам знатних родів були потрібні заможні та шляхетні наречені. Так формувалася європейська знать, об’єднана багатством, вірою та служінням королю, так формувалося лицарство як прошарок населення.

Найважливішим чинником формування лицарства стала християнська віра. Власне, спочатку лицарі виступають як «воїнство Бога» у сформульованому ще Блаженним Августином (354–430 рр.) розподілі війн на праведні, «до слави Господньої», та неправедні. До речі, Августин був свідком завоювання Північної Африки вандалами та аланами, про яке йшлося вище, та активним учасником політичного та релігійного життя у цьому регіоні.

Догмат відданості сюзерену (королю, сеньйору) в лицарському кодексі також сходить до взаємин воїнів та вождів у варварських мілітаризованих суспільствах (зокрема й аланському). Міць варварських військових загонів, які часто більше нагадували банди, трималася на вірності бійців своєму командирові, що поступово породила культ вождя та чесноти, які витікають з нього — вірність клятві, особиста відданість, сила та ціна слова честі тощо. Отже, підґрунтя для формування лицарської моралі у Європі доби Великого переселення народів було вже готове.

Тактика сарматської війни

Принципи тактики та прийоми ведення бою у сарматів були зумовлені складом їхнього війська, де, як і в інших номадів, усе ж таки переважала легка кіннота. Одним з головних видів бойових дій були різноманітні за тривалістю, відстанню та складом учасників рейди. Вони мали на меті не стільки фізичне винищення супротивника, скільки захоплення здобичі й демонстрацію військової сили з метою подальшого встановлення данницьких відносин. Ідеологічним обґрунтуванням такого «права війни» були погляди кочовиків на збройне пограбування як на престижну та почесну справу. У бедуїнів, наприклад, вважалося ганьбою для молодого вояка уникати участі в наїзді без достатньо важливих підстав. Окрім захоплення здобичі, наїзди, таким чином, підвищували рівень військової підготовки кочовиків, були своєрідною школою для молодих воїнів.

Організація рейдів була різноманітною — від наїзду невеликої групи волонтерів на запрошення приватної особи до походів силами племені або кількох племен. Амміан Марцеллін підкреслював роль рейдів як засобу ведення війни сарматами: «Ці племена (сармати. — Авт.) більше вправні для ґвалту, ніж для відкритої війни». Майже протягом всього І ст. н. е. сармати шарпали дунайські кордони Римської імперії. Про спустошення «сусідньої землі» сарматами писав на початку І ст. н. е. засланий до Томі Овідій. У 58–70 рр. н. е. до Нижньої Мезії неодноразово вдиралися роксолани «для пограбування» (Йосиф Флавій).

Вирушаючи у похід, сармати, як і більш пізні кочовики, їхали двокінь, тобто мали запасні коні. В легенді про Амагу йдеться, як цариця «дала кожному по три коня у похід». Про одного, а іноді й двох запасних коней у сарматів повідомляють Амвросій та Амміан Марцеллін. Чергуючи коней, сармати могли швидко долати значні відстані.

Наприклад, вершники цариці Амаги під час рейду на Херсонес проскакали за добу 1200 стадій — близько 190 км. Реальність відстані не викликає сумніву — у 1200 стадіях від Херсонесу якраз розташовані присиваські степи, звідки й рухалася Амага. Використання запасних коней було звичайним для кочовиків прийомом, який значно підвищував їхню мобільність. «Вони долають величезні простори, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на прудких та слухняних конях, ще й кожен веде у поводу запасного коня, а іноді й двох (виділення тексту моє. — Авт.), щоб, пересідаючи з одного на іншого, зберегти сили коней та, даючи їм відпочинок, відновити їхню бадьорість», — зазначає Амміан Марцеллін.

Готи

Михайло Відейко

Готи увійшли в історію як виключно войовничий народ. Цьому ми завдячуємо не лише численним писемним джерелам, а й не менш вражаючим археологічним знахідкам та надзвичайно багатому (порівняно з іншими «варварами») іконографічному матеріалу, яким ми завдячуємо, насамперед, римлянам. Адже упродовж тривалого протистояння та спільної історії зображення готських вояків різного ступеня реалістичності з’явилися на безлічі творів мистецтва, монетах, саркофагах і навіть імператорських ­мавзолеях.

Озброєння

На час переселення на Південь готи мали достатньо розвинене ремесло і навички з організації виробництва, щоб забезпечити захисними обладунками та зброєю майже все доросле населення. Відомості про нього маємо як з писемних і археологічних джерел, так і археологічних досліджень поселень і поховань.

Захисне озброєння. Найбільш поширеним видом захисту був щит. Щити виготовляли з тонких дощок товщиною 1–1.2 см. Форми щитів різні. Найдавнішими є круглі, діаметром від 50–60 до 70–80 см. З IV ст. з’являються зображення овальних щитів, які прикривають тіло від плеча і до рівня нижче коліна. Дошки скріплювали скобами, а зовнішню поверхню щита прикрашали металевими фігурними накладками. У центральній частині щита робили круглий виріз, який прикривали металевою накладкою — умбоном. Його кріпили до поверхні щита клепками. У заможних воїнів умбон міг бути прикрашений, зокрема і позолотою. Розміри умбона були достатніми, аби зі зворотної сторони у ній розмістився кулак, який тримав руків’я щита. Останнє виготовляли з дерева, іноді — з металу (заліза, бронзи). Умбоном могли наносити удар по ворогу, на них іноді приймали ворожі удари сокир та мечів — їх сліди можна побачити на виробах, виявлених під час розкопок.

В умбон цілили спрямовано: так можна було пошкодити не лише щит, а й завдати поранення руці, що його тримала. Краї щита по периметру зміцнювали оковкою із бронзи, яку кріпили дрібними цвяшками. Це забезпечувало край щита від рублячих ударів, насамперед, списом або мечем. Ними також наносили досить відчутні удари, враховуючи загальну вагу щита з умбоном. Позбавлення супротивника щита було важливим тактичним прийомом, адже це був найбільш надійних із використовуваних засобів захисту. Для враження щитів також застосовували метальні дротики.

Для захисту корпуса готи використовували також і кольчуги. Їх виготовляли з кілець, скручених із дроту. Кінці кілець були розклепані і з’єднані клепкою-клином. Були поширені кольчуги без рукавів. Цей вид обладунку, судячи зі знахідок, не був масовим. Про це свідчить також наявності прикрас, зокрема із золота на артефактах, які дійшли до наших днів. У такому разі можна розглядати кольчуги як обладунок ватажків та дружинників, заможних господарів. Захисні обладунки неодноразова згадано у сагах та міфах, коли йдеться про поєдинки між богами, битви між героями.

Для захисту голови використовували шоломи. У цей період під впливом степового населення (сарматів) набувають поширення шоломи «шпангенхельм». Судячи зі знахідок та зображень, вони були мало поширені у IV–V ст. На більшості римських артефактів того часу, де показано готських вояків, вони зображені або простоволосі, або у шапці.

Озброєння дистанційного бою включало лук зі стрілами та дротики і метальні сокири. Луки — прості, з цільної деревини. Це обмежувало далекобійність і силу пострілу на дистанції до 60–100 м. Вважають, що після знайомства із луками степового населення — сарматів та гуннів готи почали застосовувати складні луки як більш потужні та далекобійні. Стріли виготовляли