Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Метальні дротики відомі двох типів. Перші — з короткою втулкою та листоподібним лезом, виготовлені з заліза. Довжина древка 1–1,4 м. Використовувались також і на полюванні. Другий тип — з довгою металевою втулкою (до 0,5 м) та вістрям із шипами. Довга втулка не давала змоги перерубати дротик при його потраплянні у щит супротивника, а також збільшувала масу метальної зброї, а відтак і її пробивну силу. На дистанції до 30 м це давало змогу досить ефективно пробивати щити, ­кольчуги.

Кілька дротиків, які застрягли в щиті робили цей захисний обладунок неефективним. Тому для прориву перших рядів ворожого шикування під час битви намагалися вразити саме щити, обтяжуючи їх якомога більшим числом дротиків. Із цим боролися, обрубуючи древка мечем, однак це не було ефективним проти довгих залізних втулок. При тривалому протистоянні воїнам у першому ряду передавали нові щити на заміну, однак у момент зміни щитів вони ставали вразливими.

Відомі знахідки сокир, призначених для метання. Вони виготовлені із заліза, іноді мають менші розміри, аніж звичайні. Їх вирізняє коротше (близько 30 см) руків’я, що робить їх зручними для метання. Призначалися для враження супротивників та їх щитів.

До зброї ближнього бою слід віднести списи, піки, мечі, сокири та кинджали і ножі. Найпрестижнішими з цього переліку були списи та мечі, деякі з них вважалися чарівними, мали власні імена (і драматичну біографію). Вони оспівані у сагах і піснях тих та пізніших часів.

Спис із довгим (до 30 см) широким лезом, посиленим нервюрою, виготовляли із заліза, лезо гартували. Довжина древка була від 1,6 м і досягала 2–2,5 м. Спис був традиційною престижною зброєю, оспіваною у сагах та міфах. Приміром, спис бога Одіна, виготовлений гномами, мав власне ім’я — Гунгнір. Цей спис міг пробивати щити, захисні обладунки, об нього було зламано навіть чарівний меч Зігфріда — Грам (щоправда, меч спочатку теж належав Одіну, але спис, як бачимо, виявився більш могутньою зброєю). Списом завдавали як колючі, так і рублячі удари. Про популярність списа як основної зброї серед готів свідчать не лише статистика археологічних знахідок, а й зображення, де більшість представників цього племені зображена саме зі списами.

З розкопок відомо також знахідки вістер пік. Подібна до втулки списа закінчувалася чотиригранним вістрям. Така зброя була достатньо ефективною проти обладунків (особливо — кольчуг) та щитів.

Меч — рубляча клинкова зброя відомий декількох типів. Найбільш популярним був довгий (0,7–1 м) двосічний клинок. Леза клинків зазвичай загартовані. Варто згадати, що в цей період з’являються клинки виконані з використанням технології дамаскування. Зварювали їх куванням з пруків металу. Такі леза після опрацювання були не лише міцнішими за звичайні (які реально могли перерубати), а й мали екзотичний вигляд через своєрідний малюнок металу. Використовували технологію кування долів, що давало змогу створити широкі та легкі, але водночас достатньо жорсткі на згин та міцні клинки.

Основний тип руків’я — з гардою та навершям, між якими щільно вміщувалася рука власника. Руків’я виготовляли з різних матеріалів — дерева, кістки, металу (залежно від заможності та статусу власника — бронзи, срібла, золота). Відомі також клинки з досить довгим хвостовиком (їх небагато), який робив можливим довге руків’я для хвату на півтори-дві руки.

Руків’я, вирізані з дерева та кістки прикрашали цвяхами з бронзи та/або дорогоцінних металів. Пізніше увійшла в моду інкрустація золотих руків’їв кольоровими (переважно червоними) вставками з каміння та скла. Піхви до мечів робили з дерева, прикрашаючи накладками з бронзи, золота, срібла. Пізніше входить у моду інкрустація декору кольоровими (переважно червоними) вставками. Для кріплення меча до ременя призначалася скоба, яку робили з дерева або металу.

Інший тип мечів — короткі (30–50 см) із характерними двосторонніми вирізами при руків’ї запозичено у союзників-сарматів. Ці вироби були зручними для рукопашного бою, де ефективними були колючі удари з короткої відстані.

Довгими мечами наносили переважно рублячі удари, хоча клинки мали нормальні вістря. Удари меча приймали на щит, від них ухилялися — клинки власне не були призначені для повноцінного фехтування. Сліди на деяких знайдених при розкопках мечах демонструють зарубки глибиною до 1 см які утворилися при зіткненні з більш твердим клинком. Зрозуміло, що удар на клинок приймали лише у крайньому випадку і мистецтво володіння такою зброєю передбачало запобіганню подібних прикрих випадків, які вели до псування коштовних виробів. У будь-якому разі, володіння мечем вимагало не лише навчання, але і періодичних тренувань.

Сам меч не був загальнопоширеною зброєю. Недаремно кількість мечників у стандартному клині (до 500 вояків) не перевищувала 20 % — тобто меч мав лише кожен п’ятий воїн. З іншого боку, меч був неодмінною зброєю готської знаті та дружинників. Особливі мечі отримували власні імена (ми вже згадували Грам), саги оповідають про те, як герої розкопували давні поховання, аби заволодіти такою потужною чарівною зброєю, здатною легко рубати ворожі мечі, щити та обладунки.

Сокири використовувані в бою мали вузьке (3–4 см) лезо і при вазі кількасот грамів, насаджені на руків’я у 50–70 см довжиною дозволяли пробивати майже всі типи відомих на той час захисних обладунків. Частина виробів мала збільшений обух і навіть видовжений бойок. Це давало змогу завдати ефективні удари обома сторонами сокири. Відомо також, що сокири застосовували як метальна зброя. У військових цілях застосовували за потреби і побутові сокири, зокрема, архаїчні вироби з втулковим кріпленням і широколезові, про що свідчать їх знахідки у складі жертвопринесень військових трофеїв.

Кинджали — зброя ближнього бою — відносно рідкісна знахідка. Довжина двосічного клинка складала від 15 до 30 см, руків’я насаджували на хвостовик. Для їх виготовлення використовували переважно дерево або кістку.

Складові готського війська

Потуга готів включала дружини і «народ-військо», у якому мали воювати всі, хто здатен носити зброю. Складовими війська були піхота та кіннота. Піхота ж поділялася на важку (списоносці зі щитами, мечники) та легку (лучники, воїни із сокирами та дротиками).

Кіннота відома була готам ще від початку мандрів у пошуках нової батьківщини. Однак на повну силу вона проявила себе після опанування країною Ойум, завдяки знайомству, суперництву, а особливо — союзницьким відносинам із кочовиками-аланами у ІІІ ст. Це була переважно важка кавалерія, в кольчугах і навіть захистом кінцівок, захищена шоломами та щитами, озброєна списам, мечами та сокирами. Для розвідки використовували легкоозброєних вершників. Майже не практикували готи-вершники стрільби з лука — відсутність кінних стрільців супротивники-римляни визначали чи не головною вадою війська таких супротивників.

До бою готи шикувалися у вигляді клинів, які становили важкоозброєні (щит, спис, сокира або меч) піхотинці. В першому ряду (рядів налічували від десятка і більше) могло бути 4–6 вояків, в останньому — до півтора десятки. Клин очолювали найкращі (і найліпше озброєні) вояки, зокрема вершник(и). Він міг налічувати 350 списоносців зі щитами, сотню мечників, 40 вояків із сокирами і луками. На флангах фронту, збудованого із клинів,