Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров 📚 - Українською

Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст." автора Микола Іванович Костомаров. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 213 214 215 ... 221
Перейти на сторінку:
не трапилось, говорив далі:

— Стояв на березі і дивився мені просто у вічі... Виразнісінько бачив я його зелені очі, що яскраво відбивались від рудої шерсти. Такого кота не бачив я ще ніколи. Зацікавило мене, звідкіля він узявся тут, далеко від села і хатів, серед чистого поля? Я почав плисти в його напрямку. Ні на хвилину не спускав його із очей, щоб побачити, куди він утікатиме. Але він стояв спокійнісінько і дивився мені у вічі... Я почав плисти швидше. І тоді сталося найдивніше... Рудий кіт засміявся... Кіт... Розумієш... Так, як злобна людина...

Мирон усміхнувся.

— Я плив далі, щоб його дістати. Аж раптом в голові моїй запаморочилося, усе зникло, згоріло і настала темрява... Я отямився щойно по годині. Мене обступили хлопці — бліді, перелякані, а я лежав на землі. Вони сказали мені, що я вже був на тому світі, і вони вже понад годину рятують мене. «Де він? Де той кіт?» — спитав я схвильовано. Здивовані обличчя хлопців переконали мене, що вони нічого не знають про кота. А коли вони стали мене заспокоювати, я зрозумів, що вони думають, ніби в мене гарячка. Ні словом більше не розпитував я їх про кота.

Мирон іронічно підсміхнувся. Уся та історія мало скидалася йому на правдиву пригоду. Стрічався нераз із такими випадками, що потопелець в останню мить міг бачити якогось чоловіка чи жінку з несамовитим виглядом, але ж це все була тільки передсмертна імаґінація, під впливом жаху перед смертю. Не хотів казати цього Сидорові, бо мав підозру, що й так не переконає.

— Завжди, коли зо мною мало трапитись якесь нещастя, з’являвся цей кіт. Приносив з собою нещастя і щойно після події відходив спокійно із глумом у зелених очах. Не буду розказувати тобі, як то він уже сім разів приходив до мене і завсіди приносив якесь лихо. Оповім тобі про останню його «гостину» у мене.

За вікнами вщухала буря. Дощ іще лив, далеко за лісами перекочувалась хуртовина і били глухо громи. Мирон спокійно дивився на Сидора. Викривлені уста помітно затиснулись і надавали йому рішучого вигляду...

— Ти питав мене, чи я одружився? Так. Зараз після приїзду з закордону, я дістав місце в лісах біля Вільна... Поробив широкі знайомости серед земляків у місті. Там пізнав я в домі одного лікаря мою майбутню дружину. Два роки стрічались ми, ходили разом. Скажу тобі правду, раніше женитись я ніколи не мав охоти. Бачив скрізь облуду і не хотів дати себе обдурити. Але Марушка була зовсім иньша... зовсім не та, що иньші жінки, і я покохав її. Не знаю, чи міг би хто сильніше кохати. Вона кохала мене теж... Між нами не було ніяких таємниць, тільки правда... Ми одружилися... Два роки перевіряв я себе та її, чи зможемо жити вкупі, не так, як ті всі иньші «добрі» подружжя, але по правді. Ішли літа, що здавались нам днями... У четвертому році нашого життя прийняли власники лісів на практику молодого лісника. Поміж мною і ним зав’язалась дружба. І тоді сталося те, у що я не вірив ніколи... Прийшла несподівано брехня. Чи зрозумієш ти, що діялося тоді зі мною?! Вся віра, яку я мав для Марушки, присла... Стовклася так, як флакон або дорогоцінна статуетка... Ні, ні... Це ще гірше... Відламки потовченої віри застрягли мені в душу, як скалки. Не знаю, що могло потягти[91] її в тому другому. Фізична краса? Ні. Бо в ньому її не було... Душа? Теж ні. Марушку чейже не могла потягти душа звичайніського чоловіка, що жив мрією про кар’єру, про насущний хліб... Я бачив усе... І коли я сказав їй, що вона має передо мною таємницю, вона заплакала... Та плач її був для мене тільки наявним доказом, що вона ошукала мене. Я вже не кохав її. Я навіть знав, куди вони ходять і не хотів їм перепиняти.

...Того вечора я сидів сам у кімнаті. Вона, як звичайно, пішла до нього. За той вечір продумав я все. Жити вкупі нам було годі. І я постановив рішуче сказати їй це. Минали довгі години. Була пізня ніч. Я спокійно ходив по кімнаті. І враз мої очі спинилися на великому дзеркалі в другому кінці кімнати. Я підійшов до нього... У золочених рамах, воно надавало кімнаті більше краси та тепла. Це було Марушчине дзеркало. Якусь хвилину я дивився в нього... Мушу сказати, що я працював тоді надто завзято і кілька невиспаних ночей виснажило мене вкрай. Я майже не пізнавав себе... І тоді... Чи ти чуєш? Тоді я побачив за мною його... рудого кота... Він по багатьох роках знайшов мене знову... Стояв спокійнісінько за мною і сміявся... Сміявся, аж білі зуби вишкірив. Я вихопив бравнінґа і стрілив до нього... Бо ж він так сміявся, як тоді, коли я потопав... сміявся, як і щоразу, коли з’являвся мені...

Від дзенькоту товченою дзеркала я схаменувся і зрозумів, що стріляв у дзеркало... Потовчене, з тонкими куснями скла, що висіли довкола рами, виглядало воно несамовито. І я не міг стримати себе... Щоб не бачити цих розбитих куснів, я стріляв далі в них, доки не вистріляв усі набої... Щойно тоді стало легше... Була глибока ніч, і прийшла Марушка. Схвильована вбігла до моєї кімнати. Я не підводився з крісла... Лямпа горіла блідо, і було тихо... Побачила потовчене дзеркало і з жахом завернула до дверей. Вона перелякалась мене. Я спинив її, боязко присіла на кріслі... І тоді я сказав їй, що між нами все скінчене, що вона вільна. Вона плакала, та це була тільки комедія. Тієї ночі я, не повідомляючи власників, виїхав геть. Що сталося з нею, не знаю...

Сидір замовк. Дощ ущух. Небо випогодилося. За лісом сідало сонце, золотячи стовбури дерев... Було тихо і спо­кійно.

— І від цього часу, що став для мене смертю душі, той кіт мене більше не провідував... А

1 ... 213 214 215 ... 221
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров» жанру - 💙 Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"