Читати книгу - "Вітіко"

Вітіко їхав ступою поміж людей і роззирався навколо, вітаючи багатьох кивком голови або поглядом. Люди перед своїми хатами затримували його, скупчувались на майданчиках перед ними, а інколи навіть обступали хати навколо, витоптуючи траву на луці. Мартин, випроставшись, стояв перед ворітьми, Люсія плакала. Вітіко хотів спішитися, і Мартин підійшов підтримати йому підпругу сідла. Старші чоловіки теж хотіли прислужитися Вітіко, але він, як і завжди, сам зіскочив із коня, слуга відвів його. Потім Вітіко звернувся до людей:

— Любі земляки, я дякую, що ви провели мене, і дякую за те добро, яке ви зичите мені. Ми житимемо під нашими зеленими деревами в мирі та вірності, триматимемось гурту і ділитимемо хліб і сіль гостинності.

— Нехай Господь благословить Вітіко, нашого пана, що належить до нас! — вигукнув Петер Лауренц, коваль із Плани.

— Нехай Господь благословить нашого пана, нашого пана! — кричали люди.

Жінки підняли вгору своїх дітей, щоб вони бачили Вітіко.

— Нехай Господь благословить вас, — промовив Вітіко, — і благословить мої дії!

— Господь благословить! — загукали люди.

— І прийміть ще раз мою подяку, — сказав Вітіко, — і бувайте здорові, йдіть до своїх рідних і живіть із ними в мирі, втішайте тих, хто зазнав горя. Ясновельможний князь Владислав переміг своїх ворогів, він принесе в наш край щастя й добробут, довгий час уже не буде ніякої війни та чвар.

— Здоров’я тобі і щастя, Вітіко! — гукали люди.

Вітіко ще подякував на прощання рукою і пішов у дім. Зайшов до світлиці й поклав на стіл меч і шолом.

— Вітіко, Вітіко! — приказував Мартин, ставши перед ним.

— Вітаю тебе, Мартине, — мовив Вітіко, — тепер ми будемо робити щось інше, а не воювати мечем.

— Яка радість прийшла до нас! — тішився Мартин. — Тепер ви повинні мати васалів і почет.

— Ти, мій найвірніший, допомагатимеш мені, — сказав Вітіко.

— Якби я тільки міг, ви, мій незвичайний пане, — відповів Мартин.

— Ти знатимеш, що я доручатиму тобі, — всміхнувся Вітіко.

— А що ваша висока мати? — запитав Мартин.

— Я посилав їй звістку від міста Брно, — відповів Вітіко.

— А вугляр Матіас, його батько, велебний священик Бенно і люди? — запитував далі Мартин.

— Я приведу матір і Бенно, якщо він захоче, до Пржица, — відповів Вітіко, — і пам’ятатиму про решту.

— І ти повинен збудувати собі замок, — нагадав Мартин.

— Я збудую дім, у якому зможемо жити ми всі, — запевнив Вітіко.

— Ми приготували для вас страви і напої, — повідомив Мартин.

— Я ще піду до коней, а потім поїмо всі разом, — сказав Вітіко. — Признач тим часом людей, які допоможуть моїм слугам привести в’ючних коней, які везуть моє майно, до будинку, розвантажити їх і занести речі.

— Гаразд, — кивнув головою Мартин.

Вітіко пішов до коней, потім знову зайшов до світлиці. Прийшов Мартин із двома людьми. Вітіко доручив їм піти до хат, попросити показати їм в’ючних коней, які привезли його речі, й зачекати коло них, поки прийдуть слуги.

Чоловіки пообіцяли.

Після цього Люсія накрила стіл для Вітіко, Мартина, для себе і для слуг. Їй допомагала одна наймичка. Всі пообідали й випили вина, яке стояло на столі.

Поївши, Вітіко прив’язав меч, одягнув шолом, наказав слугам іти по в’ючних коней і перенести в безпечне місце його речі, а потім пішов до хат.

На відкритому місці серед хат стояло багато в’ючних коней, частину привезених речей уже розвантажили, і вони лежали навколо, чоловіки пильно вибирали свої речі, щоб занести додому. Інші чоловіки, які жили не в Плані, шукали своїх в’ючних коней і разом із ними поверталися до своїх рідних місць. Чимало людей, здебільшого жінки та діти, стояли навколо й придивлялися.

Вітіко пішов до осель, де мав роздати князеві подарунки і де родичі сумували за своїми полеглими. Він розподіляв подарунки так, як ухвалили на раді військових проводирів лісових людей, і втішав, як міг, прибитих горем людей. Потім пішов до старого священика.

Старий прийняв його шанобливо й запросив до світлиці. Вітіко привітав його, священик подякував за вітання, потім вони розмовляли про минулі події, і старий священик розпитував про те або те, Вітіко розповідав, відповідаючи на всі запитання.

Від священика Вітіко пішов на Кржижову гору і дивився вниз на гребінь присмеркового лісу, за яким стояв будинок Генріха фон Юґельбаха. Потім прикипів очима до широкого темного лісу святого Хоми.

З Кржижової гори