Читати книгу - "Американська трагедія"

— Так, але запис під вигаданими іменами? Два капелюхи, костюм, чемодан! — уривисто нагадував Белнеп таким тоном, що Клайд зрозумів, яким серйозним вважає Белнеп його становище.

— Ну, ці речі доведеться якось пояснити, однаково, яку б теорію ми не висунули, — роздумливо відповів Джефсон. — Я вважаю, що ми ні в якому разі не можемо використати справжню історію його задуму, не посилаючись на неосудність. А якщо ми нею не скористуємось, нам доведеться неминуче мати справу з цими доводами.

І він стомлено сплеснув руками, ніби кажучи: «Справді, не знаю, що тут робити!»

— Але зважте всі обставини, — наполягав Белнеп. — Він відмовився одружитися з нею, а з листів видно, що він обіцяв їй… та це ж тільки пошкодить йому, ще більше підбурить проти нього публіку. Ні, не годиться, — закінчив він. — Треба вигадати що-небудь таке, що викличе хоч якусь симпатію до нього.

Вони знов обернулись до Клайда, неначе цієї розмови і не було, і подивились на нього поглядом, який виразно промовляв: «Ну і задав же ти нам мороку!»

Потім Джефсон зауважив:

— Ах, так, ще цей костюм, який ви кинули в озеро десь біля дачі Кренстонів… Поясніть мені точніше, в якому місці ви його кинули, — чи далеко це від будинку?

Він чекав, поки Клайд з зусиллям пригадував усі подробиці.

— Якби я міг поїхати туди, я, напевне, швидко знайшов би це місце.

— Так, я знаю, але вам не дадуть поїхати туди без Мейсона, — заперечив Джефсон. — А може, навіть і з ним не пустять. Ви в тюрмі, і вас не можна вивести звідси без дозволу властей штату, зрозуміло? Але нам неодмінно треба добути цей костюм. — І потім, повернувшись до Белнепа, він тихше додав — Треба знайти його, віддати в чистку і потім показати справу так, неначе його послав у чистку сам Гріфітс, а не сховав, — зрозуміло?

— Так, правильно, — недбало підтвердив Белнеп, а Клайд зацікавлено слухав, трохи здивований цією одвертою програмою шахрайства та обдурення, вигаданого ради його інтересів.

— Тепер про цей фотографічний апарат, що впав у воду, — треба спробувати знайти і його. Я думаю, Мейсон знає про нього або підозріває, що він там. У всякому разі, нам дуже важливо знайти його, поки його не знайшов Мейсон. Як вам здалось, коли ви з ним їздили туди, — у них там правильно відзначено місце, де перекинувся човен?

— Так, сер.

— Добре, подивимось, чи не можна розшукати апарат, — вів далі Джефсон, звертаючись до Белнепа. — Треба постаратись, щоб він не виплив на суді. Тоді вони почнуть клястись, що він ударив її штативом або ще чим-небудь, і тут ми підставимо їм ніжку.

— Теж вірно, — відповів Белнеп.

— А тепер відносно чемодана, який зараз у Мейсона. Я ще не бачив його, але завтра подивлюсь. Ви ж як, коли вийшли з води, засунули той костюм у чемодан мокрим, як він був?

— Ні, сер, я спершу викрутив його — постарався висушити, як міг. А потім загорнув у папір, в якому раніше був наш сніданок, у чемодан спочатку поклав сухої хвої — і поверх костюма теж насипав хвої.

— І коли ви його потім вийняли, ніяких плям від вологи в чемодані не залишилось, ви не помітили?

— Ні, сер, здається, не залишилось.

— Але ви не впевнені?

— Тепер, коли ви питаєте, не зовсім впевнений.

— Ну, це я завтра сам побачу. Тепер про синці у неї на обличчі. Ви нікому не признавались, що ударили її чим-небудь?

— Ні, сер.

— А рана у неї на голові — це справді її ударило бортом човна, як ви казали?

— Так, сер.

— Але всі інші, на вашу думку, можуть бути слідами удару фотографічним апаратом?

— Так, сер, думаю, що так.

— Ну, от що, — Джефсон знову звернувся до Белнепа: —Я гадаю, у свій час ми твердо зможемо сказати, що ці садна і синці зовсім не його рук справа, а просто сліди багрів, що ними шарили по дну, коли шукали її,— розумієте? У всякому разі можна спробувати цю версію. Ну, а коли багри не винні,— додав він досить похмуро і сухо, — тоді, звичайно, тіло необережно перевозили від озера до станції і потім залізницею.

— Так, я думаю, Мейсону не дуже просто буде довести, що сліди ударів з’явились не від цього, — відповів Белнеп.

— А щодо штатива, то треба буде вирити тіло з могили і самим зробити всі виміри, і виміряти також товщину борта човна. Кінець кінцем, Мейсону буде нелегко використати в своїх інтересах цей штатив, хоч він і тримає його в руках.

При цих словах очі м-ра Джефсона звузились і стали особливо світлі й голубі. В голові його і в усій худорлявій постаті було щось від тхора. І Клайдові, який шанобливо за ними стежив, коли слухав їх розмову, здавалось, що саме цей наймолодший з юристів і може допомогти йому. Він такий проникливий і практичний, такий прямолінійний, холодний і байдужий — і однак викликає довір'я до себе, зовсім як потужна машина, що виробляє енергію.

Коли ж, нарешті, ці двоє зібрались іти від Клайда, він засмутився: поки вони були поряд і обмірковували всякі хитрощі та плани врятувати його, він почував себе далеко спокійнішим і сильнішим, більше надіявся та більше вірив, що, може, коли-небудь, хоч і не скоро, вийде на волю. 

РОЗДІЛ XVI

Зрештою після всіх переговорів було вирішено, що, мабуть, найлегше і найвірніше, — якщо тільки лікурзькі Гріфітси погодяться на це, — побудувати оборону, посилаючись на неосудність або приступ божевілля, на тимчасовий психічний розлад, викликаний любов’ю Клайда до Сондри Фінчлі і страхом, що Роберта розіб’є всі його мрії та надії на блискуче майбутнє. Але після того як оборонці порадилися з Кетчуменом і Брукхартом у Лікурзі, а ті в свою чергу поговорили з Семюелом і Гілбертом Гріфітсами, цей план було відкинуто. Щоб установити неосудність або тимчасове божевілля, треба було добрати людей, які посвідчили б, що Клайд завжди мав не дуже здоровий розум і все життя був неврівноважений; треба було б підтвердити його дивацтва наочними прикладами; його родичам (зокрема, може, і самим лікурзьким Гріфітсам) довелося б підтверджувати це під присягою. Словом, тут потрібна була б безпосередня брехня і порушення клятви багатьма свідками, і при цьому міг бути заплямований весь рід Гріфітсів. Зрозуміло, ні Семюел,