Читати книгу - "Битва королів"

Санса похилила голову.

— Кров налякала мене.

— Кров — це печатка твоєї жіночої зрілості. Леді Кетлін могла б тебе й підготувати до цього. У тебе перший розквіт, от і все.

Санса геть не почувалася квітучою.

— Леді-мати казала мені, але я... я гадала, все станеться по-іншому.

— Як це — по-іншому?

— Не знаю. Менше... менше бруду, а більше магії.

Королева Серсі засміялася.

— Ще побачиш, як це — дітей родити, Сансо. Життя жінки на дев’ять десятих — це бруд, і тільки на одну десяту — магія, скоро сама переконаєшся... а те, що спершу здається магією, згодом може виявитися найгіршим брудом,— вона сьорбнула молока.— Отож тепер ти жінка. Ти бодай трішки уявляєш, що це означає?

— Це означає, що тепер я готова до шлюбної постелі,— сказала Санса,— готова народжувати дітей королю.

Королева криво посміхнулася.

— Але ця перспектива, бачу, тебе більше не надихає. Не можу тебе за це винити. З Джофрі завжди було непросто. Навіть його народження... щоб родити його на світ, я мучилася півтора дня. Ти уявити не можеш цього болю, Сансо. Я так верещала, що думала, король Роберт почує мене в королівському лісі.

— А його світлість не сидів з вами?

— Роберт? Роберт полював. Це в нього традиція така. Щойно мені приходила пора, мій царствений чоловік тікав у ліс зі своїми хортами й мисливцями. Повертаючись, дарував мені яку-небудь шкурку або оленячі роги, а я йому — немовля.

Та я й не хотіла, щоб він лишався. Зі мною був мейстер Пайсел і ціла армія повитух, а ще зі мною був брат. Коли Джеймі сказали, що йому не можна до мене зайти, він посміхнувся й запитав, хто саме з них збирається його затримати.

Боюся, від Джофрі такої відданості чекати годі. Якби твоя сестра була жива, ти могла б за це подякувати їй. Він так і не зміг забути той день на Тризубі, коли вона принизила його в тебе на очах, тож він натомість принижує тебе. Але ти сильніша, ніж здаєшся. Думаю, трохи приниження ти переживеш. Я ж пережила. Короля, може, ти й не любитимеш, зате любитимеш його дітей.

— Я люблю його світлість усім серцем,— сказала Санса.

Королева зітхнула.

— Ти ліпше щось новеньке вигадай, і то швидко. Бо Станісу це не сподобається, точно тобі кажу.

— Новий верховний септон сказав, боги ніколи не допустять перемоги лорда Станіса, адже законний король — Джофрі.

На обличчі королеви майнула слабка посмішка.

— Робертів законний син і спадкоємець. Хоча коли Роберт брав його на руки, Джоф завжди плакав. Його світлості це не подобалося. Адже байстрюки завжди радісно булькали до нього та смоктали йому пальці, коли він вкладав їх у їхні низькородні ротики. Роберт хотів вітальних усмішок — завжди хотів, отож і бігав туди, де їх отримував,— до своїх друзів і повій. Роберт мріяв, щоб його всі любили. Мій брат Тиріон хворіє на ту саму хворобу. А ти хочеш, щоб тебе любили, Сансо?

— Всі хочуть, аби їх любили.

— Бачу, розквіт жіночності розуму тобі не додав,— мовила Серсі.— Сансо, дозволь мені в цей особливий день поділитися з тобою дрібкою жіночої мудрості. Любов — отрута. Солодка отрута, атож, але так само убивча.

Джон

На Скімливому перевалі було темно. Велетенські скелясті схили гір переважну частину дня затуляли сонце, тож валка їхала в напівтемряві, і в холодному повітрі з ротів людей і коней клубочилася пара. Зі снігової шапки вгорі стікали крижані струмочки, збираючись у маленькі підмерзлі калюжі, що хрустіли й лускали під копитами гаронів. Іноді траплялися поодинокі бур’яни, що тягнулися з тріщин у скелі, або латки світлого лишайника, але трава тут уже не росла, та й дерева лишилися внизу.

Стежка була крута й вузенька — звивалася все вгору та вгору. Де прохід особливо звужувався, розвідникам доводилося рухатися по одному, вервечкою, і тоді перед вів Зброєносець Долбридж, який пильно вдивлявся у вершини, тримаючи напоготові свій довгий лук. Казали, що в нього — найгостріший зір в усій Нічній варті.

Привид нетерпляче крутився біля Джона. Час від часу він зупинявся й розвертався, нашорошивши вуха, так наче позаду щось учув. Джон не думав, що тінь-коти можуть напасти на живих, хіба як з голоду вмиратимуть, однак про всяк випадок розщебнув піхви Довгопазура.

Найвищу точку перевалу позначала вибита вітром арка з сірого каміння. Тут стежка розширилася й почався довгий спуск у долину Молочноводої. Кворин постановив тут відпочити, поки знов не почнуть западати сутінки.

— Сутінки — друзі хлопців у чорному,— сказав він.

І в цьому був сенс. Звісно, приємно було б трохи проїхатися за білого дня, дати плащам набратися ясного гірського сонця та прогріти промерзлі кості, але братчики не наважувалися. Якщо їм уже трапилися три чатові, можуть трапитися й інші, які встигнуть підняти тривогу.

Скелезмій скрутився під своєю потертою шубою й майже відразу заснув. Джон поділився своєю солониною з Привидом, а Ебен зі Зброєносцем Долбриджем нагодували коней. Кворин Піврукий сидів, спиною прихилившись до скелі, довгими повільними рухами нагострюючи свій меч. Якусь хвильку Джон спостерігав за розвідником, а тоді зібрався нарешті на мужності й підійшов до нього.

— Мілорде,— мовив він,— ви так і не спитали мене, як усе пройшло. З дівчиною.

— Я не лорд, Джоне Сноу,— Кворин двопалою долонею м’яко провів каменем по криці.

— Вона казала, якби я втік разом з нею, Манс радо прийняв би мене.

— Правду казала.

— Навіть запевняла, що ми з нею родичі. Розповіла мені легенду...

— ...про Баїла Барда і ружу Вічнозиму. Так її називав Скелезмій. Я цю баладу знаю. Колись давно її співав Манс, як ми поверталися з розвідки. Він мав слабкість до дикунських пісень. Ага, і до їхніх жінок також.

— Ви його знали?

— Ми всі його знали,— у голосі його бринів сум.

«Вони були і братами, і друзями,— збагнув Джон,— а тепер вони — закляті вороги».

— Чому він дезертирував?

— Подейкують, через дівчину. Інші кажуть — через корону,— Кворин помацав лезо пучкою великого пальця.— Любив він жінок, цей Манс, ох любив, та й не та це була людина, щоб легко прихилити коліно, щира правда. Але й то ще