Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— І Ревен був там, — сказав він. — А я не знав, що він поранений. Він молодець. Його поранило після мене. Фашисти, що їх ми відрізали, були добре вишколені. І не випустили даремно жодного патрона. Вони принишкли в темряві, поки не розпізнали нас, а тоді відкрили вогонь, залпами. Ось чому в мене чотири кулі в одне й те саме місце.

Ми поговорили ще, і він розповів мені чимало цікавого. Все воно було важливе, але ніщо не могло зрівнятися з тим, що розповів Джек Ревен, службовець доброчинного закладу в Пітс-бурзі, без ніякої військової підготовки. І розповідь його виявилася правдою. Це якась нова, дивна війна, де ти взнаєш таке, У що ледь спроможний повірити.

МАДРІДСЬКІ ШОФЕРИ

НАНА, 22 травня 1937

У Мадріді ми мали багато різних шоферів. Першого звали Томас, то був чоловік чотири фути і одинадцять дюймів зросту й скидався на потворного карлика із старечим обличчям з картини Веласкеса, одягненого у синій комбінезон. Спереду в нього бракувало кількох зубів, і він аж палахкотів патріотичними почуттями. І полюбляв шотландське віскі.

Якось я й Томас їхали з Валенсії, і коли помітили Мадрід, що зводився над рівниною за Алькала де Генарес величною білою фортецею, Томас процідив крізь зуби:

— Слава Мадріду, столиці моєї душі!

— І мого серця, — додав я, бо й собі випив кілька чарчин. Ми їхали так довго, що аж змерзли.

— Ура! — вигукнув Томас і, випустивши кермо з рук, почав збуджено плескати мене по спині. Ми саме минали вантажну машину з бійцями і штабну машину.

— Мене напрочуд легко зворушити, — зізнався Томас.

— Мене теж, — відповів я. — Але не забувай про кермо.

— Особливо чимось благородним, — додав Томас.

— Не сумніваюсь, друже, — сказав я. — А все ж пильнуй, куди їдеш.

— О, можете на мене покластися! — вигукнув ТоМас.

Наступного дня на розбитій дорозі біля Брігуеги ми мусили зупинитися: на багнистій дорозі застряв танк, певно, різко повертався й затримав інших шість, що йшли за ним. Три ворожих літаки помітили їх і вирішили розбомбити. Бомби падали на мокрий схил пагорба над нами, здіймаючи вгору стовпи грязюки й землі. Нас нікого не зачепило, і літаки полетіли собі далі. Я став біля нашої машини й розглядав у польовий бінокль невеличкі «фіати» — вони супроводжували бомбардувальники, — що зблискували під яскравим сонцем. Ми гадали, що вони повернуться, тому якомога швидше поїхали звідти. Але вони не прилітали.

Наступного ранку Томас ніяк не міг завести мотора. І відтоді, як тільки траплялося щось подібне, то хоч би як добре їхала машина напередодні, повертаючись ввечері додому, вранці Томас не міг її завести. Зрештою його прагнення триматися якомога далі від фронту, а водночас його низький зріст, надмірний патріотизм та загальна непридатність почали викликати в нас жаль, і ми відіслали його назад, у Валенсію, написавши у відділ друку, що неабияк вдячні за Томаса, людину найблагородніших почуттів і найкращих намірів, але чи не могли б вони прислати якогось хоробрішого ріофера.

І вони прислали нам його й написали, що це — найхоробрі-тттий водій на весь відділ. Не знаю його імені, бо так ніколи й не бачив його. Сід Франклін (бруклінський матадор), який купував нам харчі, готував сніданки, передруковував на друкарській машинці статті, діставав бензин, діставав машини, діставав шоферів і знав Мадрід та всі мадрідські плітки, наче живий диктофон, мабуть, дав дуже детальні вказівки цьому шоферові. Сід заправив машину сорока літрами бензину, а бензин був найважчою проблемою кореспондентів, бо легше було дістати парфуми Шанеля і Моліне чи джин «Болс», ніж його, записав собі прізвище й адресу шофера і наказав йому бути напоготові і їхати, куди б йому не сказали. Саме тоді ми чекали наступу.

Поки ми його не покличемо, він міг робити що завгодно. Мав тільки залишити записку, де його шукати. Нам не хотілося витрачати дорогоцінний бензин, щоб гасати машиною по Мадріду. Ми неабияк раділи, що відтепер маємо власний транспорт.

Шофер повинен був з'явитися до готелю наступного дня о пів на восьму вечора й дізнатися, чи не буде яких розпоряджень. Він не прийшов, і ми подзвонили йому в готель. Виявилося, що він іще вранці чкурнув до Валенсії разом з машиною і сорока дітрами бензину. Тепер він сидить у валенсійській в'язниці. Ґад^ю, йому там непогано.

Потім нам прислали Девіда. То був хлопець-анархіст з невеликого містечка під Толедо. Його мова була така брутальна, що ви б не повірили своїм вухам, якби почули його. Девід перевернув усі мої уявлення про лихослів'я.

Він був страшенно хоробрий і як шофер мав тільки одну ваду: зовсім не вмів водити машину. Є коні, що знають тільки або йти підтюпцем, або мчати, як куля. Девід міг їхати на другій швидкості, не наїжджаючи на перехожих, прокладаючи дорогу лайкою. Міг мчати й на повному газу, вп'явшись у кермо обома руками, охоплений якимсь фаталізмом, проте без сліду розпачу.

Ми вирішували цю проблему, сідаючи, замість Девіда, за кермо. Це йому подобалося, бо давало змогу збагачувати свій словниковий запас, який у нього й так був просто жахливий.

Війна йому подобалась, а стрілянина викликала замилування.

— Погляньте! Ого! Оце так частування для тих, що їх ні згадати, ні вимовити, ні передати, — збуджено говорив він. — Під'їдьмо ще ближче!

Біля Каадель-Кампо був перший бій, який йому довелося побачити, і він здався йому святковим фейєрверком. Хмари цегли й пороху, що піднімалися вгору щоразу, коли снаряд урядових гармат влучав у будинок, звідки марокканці вели кулеметний вогонь, стрекіт автоматів, кулеметів, вибухи скорострільних гармат— все зливалося в оглушливий гуркіт і вкрай збуджувало Девіда.

— Отак! Отак! — приказував він. — Оце війна! Справжнісінька війна!

Йому подобалось і пронизливе виття ворожих снарядів, і гуркіт республіканської батареї, яка через наші голови обстрілювала позиції заколотників.

— Ого! — вигукнув Девід, коли сімдесятип'ятиміліметровий снаряд розірвався на вулиці, неподалік від нас.

— Слухай, — сказав я. — Це небезпечно. Може і вбити.

— Дурниці,— відмахнувся Девід. — Ви тільки послухайте, який невимовний, який непередаваний гуркіт.

А потім я повернувся в готель дописувати статтю, а Девіда ми послали в одне місце неподалік Пласа-Майор по бензин.

Я вже кінчав статтю, коли забіг Девід.

— А йдіть-но погляньте на машину, — сказав він. — Уся в крові. Ото жах! — Він тремтів, обличчя його потемніло і губи сіпалися.

— Що сталося?

— Снаряд поцілив у жінок, що стояли в черзі за продуктами. Сімох убило. Трьох я відвіз у лікарню.

— Молодець.

— Ви не можете уявити, — сказав він. — Який це жах! Я і не знав, що