Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Твори в 4-х томах. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Твори в 4-х томах. Том 2" автора Ернест Міллер Хемінгуей. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 213 214 215 ... 231
Перейти на сторінку:
ліжках, де в тебе один з кращих номерів, вікнами на вулицю, за який платиш долар на добу.

Менші номери — вони виходять вікнами у двір, і туди не попадають снаряди — значно дорожчі. Після випадку, коли снаряд вибухнув на тротуарі навпроти готелю, можна було отримати прекрасний торцевий номер з двох кімнат, вдвічі більший за той, який ти займав раніше, і то дешевше ніж за долар на добу. Це не мене вбили. Правда ж? Ні. Не мене. Тепер уже не мене.

Потім у госпіталі Американського товариства допомоги іспанській демократії, що знаходилося за лінією фронту Мората, на Валенсійській дорозі, мені сказали:

— Вас хоче бачити Ревен.

— А я його знаю?

— Навряд, — відповіли мені,— але він хоче зустрітися з вами,

— Де він?

— Нагорі.

У палаті нагорі робили переливання крові якомусь чоловікові з посірілим обличчям, він лежав на ліжку, витягнувши руку й відвернувшись від булькотливої пляшки, і якось байдуже стогнав. Стогнав якось механічно, через однакові проміжки часу, і, здавалося, звуки вириваються не з нього. Губи його не рухалися.

— Хто тут Ревен? — спитав я.

— Це я, — відповів Ревен.

Голос долинав з-під горбка, вкритого товстою сірою ковдрою. Поверх горбка лежали дві схрещені руки, а те, що колись звалося обличчям, тепер була жовта, вкрита струпами поверхня, а очі були перев'язані широким бинтом.

— Хто це*? — запитав Ревен. Губ у нього не було, проте він говорив розбірливо і приємним голосом.

— Хемінгуей, — озвався я. — Прийшов провідати вас.

— З обличчям. було кепсько, — сказав він. — Обпалило гранатою, шкіра кілька разів сходила, але вже ніби починає гоїтись.

— З вашим обличчям все гаразд, — мовив я. — Видно, що непогано гоїться.

А сам не дивився на його обличчя.

— Що там чути в Америці? — запитав він. — Що вони думають про таких, як ми?

— Ставлення змінилося, — сказав я. — Починають розуміти, що республіканський уряд переможе.

— Ви теж так гадаєте?

— Звичайно, — сказав я.

— Я страшенно радий цьому, — сказав він. — Знаєте, я не зважав би на все це, якби тільки бачив, що діється. Біль — це дрібниця, самі знаєте. Та мене страшенно цікавить все, що робиться, я б узагалі не помічав болю, якби міг стежити за подіями й розбиратися в них. Може б, я ще приніс якусь користь. Знаєте, я зовсім не боявся війни. І добре воював. Мене вже раз поранило, та через два тижні я повернувся в батальйон. Не міг я лишатися осторонь. А потім сталося оце.

Він вклав свою руку в мою. Вона не була схожа на руку робітника. Без мозолів і нігті на довгих чутливих пальцях гладенькі й заокруглені.

— Як воно сталося? — спитав я.

— Одна наша частина почала відступати, й ми пішли на підмогу. І таки допомогли, ми зчепилися з фашистами й побили їх. Запеклий був бій, та ми побили їх, аде хтось шпурнув у мене гранату.

Тримаючи ту руку, слухаючи розповідь, я не вірив жодному його слову. Важко було повірити, що те, що лишилося від нього, було солдатом. Я не знав, як його насправді поранило, та розповідь не переконувала. Саме так кожен хотів би бути пораненим. Та мені хотілося, щоб він думав, ніби я вірю.

— Звідкіля ви? — спитав я.

— З Пітсбурга. Закінчив там університет.

— А чим ви займалися перш ніж прибули сюди?

— Працював у добродійному закладі,— сказав він. Тут я впевнився, що це неправда, та все ж ніяк не міг збагнути, де його так жахливо поранило. На війні, як я переконався, люди часто прибріхують, коли розповідають, як їх поранило. Переконався не одразу, а згодом. Своґо часу і я трохи прибріхував! Особливо пізно ввечері. Та він думав, що я вірю йому, і це тішило мене. Ми розмовляли про книжки, він хотів стати письменником, і я розповів йому, що сталося на північ від Гвадалахари, й обіцяв привезти йому дещо з Мадріда, коли знову буду там. Я сказав, що, можливо, пощастить роздобути навіть радіоприймач.

— Мені казали, що Дос Пассос і Сінклер Льюїс теж збираються завітати сюди, — мовив він.

— Так, — сказав я. — І коли вони приїдуть, я приведу їх і познайомлю з вами.

— О, це було б чудово! — сказав він. — Ви навіть не уявляєте, що це значило б для мене.

— Неодмінно приведу їх, — пообіцяв я.

— І скоро вони будуть тут?

— Тільки приїдуть, одразу й приведу їх.

— Гарний ви хлопець, Ернесте, — сказав він. — Ви дозволите мені так звертатися до вас?

М'який виразний голос линув від того обличчя, схожого на горбик, який зорали під дощем, а потім спекли на сбнці.

— Та про що мова! — сказав я. — Будь ласка. Послухай, друже, ти скоро видужаєш. І ще послужиш гіршій справі. Навіть виступатимеш по радіо.

— Можливо, — відповів він. — А ви ще приїдете?

— Звичайно, — сказав я. — Неодмінно приїду.

— До побачення, Ернесте, — сказав він.

— До побачення, — сказав я йому.

Внизу мені сказали, що він втратив обидва ока, йому знівечено обличчя, та й у нього тяжко поранені ноги й ступні.

— Ще в нього немає й кількох пальців на ногах, — сказав лікар. — Але він цього не знає.

— Може, ніколи й не дізнається.

— Чого ж, звичайно, дізнається, — сказав лікар. — Він видужає.

І це ще не тебе поранило, зате твого співвітчизника. Твого співвітчизника з Пенсільванії, де ми колись воювали під Геттіс-бергом.

Потім я побачив, що назустріч мені, ходою бойового півня, властивою британському кадровому військовому, яку не змінили ні десять років міліційної служби, ні шина, що підтримувала його руку — іде Джон Кеннінгхем, командир батальйону Ревена. У нього три свіжі кульові рани на лівій руці (я бачив їх, одна гноїлася), а ще одна куля пробила груди і застряла під лопаткою. Він розповів мені, вже військовою лексикою, як вони зупинили відступаючі частини на правому фланзі його батальйону, про бій в окопі, де з одного боку були фашисти, а з другого — республіканці, про те, як вони захопили той окоп, шестеро бійців з одним ручним кулеметом «льюїс» відрізали від їхніх позицій щось із вісімдесят фашистів, розповів, як стійко трималися шестеро його бійців аж до підходу республіканських військ, а тоді перейшли в наступ і вирівняли лінію фронту. Він розповів усе це чітко, переконливо і з відчутною шотландською вимовою. У нього були глибоко посаджені очі, пронизливий орлиний погляд. І вже з його розповіді можна було уявити, який він у бою.

У минулу війну за такий подвиг він отримав би орден — Хрест Вікторії. А в цю війну нагород немає. Рани — єдині відзнаки, за них навіть нашивок

1 ... 213 214 215 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори в 4-х томах. Том 2"