Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Вбило стару жінку, що поверталася з базару додому: вона впала безформною купою чорного одягу, а одну ногу їй відірвало і кинуло до стіни найближчого будинку.

На іншій площі вбило ще трьох: вони лежали серед пилюки й каміння, наче три розшарпані клунки старої одежі, після того як осколки стоп'ятдесятип'ятиміліметрового снаряда порсну-ли від тротуару.

Машина, що їхала вулицею, зненацька зупинилася і звернула вбік, як тільки сяйнув спалах і розлігся вибух; водій відійшов, хитаючись, — волосся його разом зі шкірою злізло на очі. Він сів на тротуарі, затуливши обличчя руками, а кров лиснючою плівкою текла по його підборіддю.

Три снаряди влучили в одну з найвищих будівель. Воно й не дивно, оскільки то добрий орієнтир і засіб зв'язку, але стріляти по людях, що гуляли на вулицях, було всупереч правилам війни.

Після артобстрілу я повернувся на наш спостережний пункт, що містився в зруйнованому будинку; до нього було ходьби хвилин десять. Я звідти третій день стежив за боєм: республіканські війська намагались оточити й відрізати клин заколотників, що увігнався в Мадрід ще в листопаді. Його вістря складала клінічна лікарня Університетського містечка, і якби республіканцям вдалося зімкнути кліщі між дорогами на Тремадуру й Корунью, той клин було б ліквідовано.

Від церкви на пагорбі, зруйнованої артилерійським вогнем на наших очах два дні тому, лишилося тільки три стіни без даху, Два великих будинки трохи нижче й три менших ліворуч від них, де закріпилися заколотники, стримували просування республіканських військ.

Учора я бачив, як республіканці наступали на ті позиції: їхні танки, ніби розумні смертоносні жуки, нищили кулеметні гнізда в густому підліску, а гармати тим часом обстрілювали будинки й окопи заколотників. Ми спостерігали за боєм до сутінок, але піхота так і не піднялася на штурм.

Та сьогодні, коли після чвертьгодинної інтенсивної підготовки всі п'ять будинків зникли у хмарі біло-оранжевої пилюки й диму, піхота пішла в атаку.

Бійці лежали за крейдяною лінією нещодавно виритих окопів. Раптом один із них, низько пригнувшись, побіг назад. За ним — іще шестеро, і я побачив, що один упав. Потім вони повернулися, уже вчотирьох. Зігнувшись, наче в зливу на причалі, бійці нерівним цепом пішли в наступ. Дехто залягав, щоб сховатися від вогню, дехто раптом падав і так лишався лежати як деталь краєвиду — синьою плямою на бурому полі. Та ось піхота зникла в підліску, і вперед рушили танки, ведучи вогонь по вікнах будинків.

Раптом в улоговині, якою проходила дорога, щось запалало жовтим полум'ям і повалив жирний чорний дим. Горіло хвилин сорок — полум'я то здіймалося, то згасало, то знову здіймалося, — а потім розлігся вибух. Мабуть, то був танк. Я не певен цього, бо не бачив його, але інші танки пройшли те місце, взявши трохи праворуч, і далі обстрілювали будинки та кулеметні гнізда. Солдати поодинці перебігали повз полум'я, а тоді схилом попід будинками й зникали в лісі.

Рушничні постріли й кулеметний вогонь злилися в суцільну тріскотняву, і ми побачили, як угору повзе ще один танк, а за ним рухається ніби якась тінь. У бінокль було видно, що то щільний цеп піхоти. Танк зупинився, нахиливсь і звернув праворуч, де перед тим, низько пригинаючись, перебігали бійці.

Танк зник серед дерев; усі, хто йшов за ним, були цілі.

А потім знову знялася стрілянина, і поки ми стежили за атакою, зовсім стемніло — в бінокль уже нічого не було видно, крім куряви, що клубочилась над будинками, де вибухали снаряди й сипалась штукатурка. Востаннє ми бачили республіканські війська ярдів за п'ятдесят від будинків, коли ще можна було щось розгледіти. Цей наступ мав відкинути фашистів від Мадріда, але чи вдасться це, покажуть бої сьогодні вночі й завтра.

НЕЗВИЧАЙНА ВІЙНА

НАНА, 14 квітня 1937

Мадрід. Вікно номера в готелі відчинене, і, коли лежиш у ліжку, чути стрілянину на передових позиціях за сімнадцять кварталів звідси, яка не вщухає всю ніч. Спершу починають ляскати гвинтівки, а потім приєднується і кулемет. Він більшого калібру, і тому татакання його значно дужче. А тоді наростає завивання міни, знову лунають кулеметні черги. Ти лежиш собі, дослухаєшся до цього, і так приємно простягтися на повен зріст, відчувати, як потроху зігріваються ноги, що ти тут, а не в Університетському містечку або Карабанчелі. А поки ти засинаєш, якийсь чолов'яга надтріснутим голосом співає під вікном, а троє п'яних сперечаються про щось.

Вранці, перш ніж задзвонить будильник, тебе будить оглушливий вибух, ти підходиш до вікна, виглядаєш і бачиш, як, ввібравши голову в плечі, з піднятим коміром чимдуж біжить брукованою площею людина. В повітрі стоїть їдкий запах від снарядів, якого ти сподівався вже ніколи не вдихати, і в халаті та капцях ти збігаєш мармуровими східцями й наштовхуєшся на поранену в живіт літню жінку, а двоє чоловіків у гиніу комбінезонах ведуть її до готелю. Руки жінки схрещені на великому брезклому животі, а крізь пальці тоненькою цівочкою капотить кров.

За двадцять ярдів звідси, на розі,— купа щебеню, шматки вапна, порита земля і вбитий; його пошматований одяг запорошений. На тротуарі глибока вирва, і звідти, з розбитої труби, піднімається газ, і здається, що в ранковому прохолодному повітрі тріпотить тепле марево.

— Скільки вбитих? — запитуєш поліцейського.

— Лише один, — відповідає він. — Снаряд пробив тротуар і вибухнув. А на бруківці могло бути й п'ятдесят.

Інший поліцейський прикриває знівечений безголовий тулуб. Вони посилають по робітника, щоб полагодити газову трубу, а ти повертаєшся в готель снідати. Прибиральниця з почервонілими очима змиває кров з мармурової підлоги в коридорі. Вбитий не ти і не хтось із твоїх знайомих, і всі вкрай зголоднілі після холодної ночі й довгого вчорашнього дня на Гвадалахарському фронті.

— Ви бачили його? — запитує хтось за сніданком.

— Атож, — відповідаєш.

— А ми ж там проходимо десятки разів на день. Саме на розі.

Хтось жартує, що так недовго й зубів позбутися, ще хтось радить так не жартувати. І в кожного типове для віййи відчуття: от бачите, не мене. Не мене.

Загиблі на Гвадалахарському фронті італійці це теж не ти, хоч через юнацькі спогади вони майже свої. Ні. Рано-вранці ти виїжджаєш на фронт на миршавому автомобілі з іще мирша-ЕІШИМ водієм, і чим ближче до передової, тим помітніший його страх. Та ввечері, інколи вже зовсім пізно, без ввімкнених фар, коли повз тебе гуркочуть вантажні автомашини, ти повертаєшся на ніч у хороший готель, де тебе чекають простирадла на