Читати книгу - "Вибрані твори"

Там, на сході, лежало його село. В неясному, притихлому світанку бачив обриси знайомих вулиць, чорних будівель, що зараз здавались такими недосяжними, як оті зорі в попелястому приску. А до них же тільки яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дітей, до Софії, а здавалось, наче тисячі доріг розрізали і віднесли в несходиму даль отой болючий шматок рідної землі. Скільки він думав про нього, днями і ночами, лежачи на сіновалі, ідучи в ліси. І тільки тепер розпізнав, наскільки дороге йому те привілля, що раніше здавалося звичним, простим.

Він ніяковів перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотів повернути роздуми в інше річище, а вони, обкружлявши, знову повертались на старе місце, немов птиця в гніздо.

Не виходила з голови розмова з Катериною і менш боліла душа, коли бачив перед собою затуманені любов'ю карі очі Софії, її строге і водночас ніжне обличчя, і усміх, то лукавий, задиристий, то чистий, довірливий, мов у дитини.

Як життя сміялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку Дмитрового родинного щастя. Що ж тоді про Дмитра казати? Е, ні, воює певне, як і працює. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь.

І мимоволі випливало то спокійне, в задумі, горбоносе продовгувате обличчя, то страшне в гніві, коли чорні очі темним блиском палали на обвітреному виду, тремтіли ніздрі і вздовж обох щік вирізьблялись рухливі, немов ласиці, м'язи.

«А колись ми друзями були, — зітхнулось. — Скільки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли сходяться шляхи на одній цілі, яку поділити не можна порівну, від якої і відступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, і її без болю не буває.

— Чого задумавсь, чоловіче? — Володимир Іванович перекидає весло на друге плече і допитливо дивиться на Григорія. З-під засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рівно, кружечком, спадає обстрижений чуб, виділяючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. — Усе про домівку? В очах стоїть? Вгадав?

Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:

— Ні, не вгадали. Про інше думав.

— Про що? Інтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислі?

— Про друга свого, колишнього… Про давні діла…

— А-а-а, про друга. Що, глек розбили?

— Та розбили, — відповів неохоче.

— І, мабуть, за дівку?

— Еге ж! — здивувався.

— Буває, що спідниця, ревнощі довічну дружбу затемняють. Це коли дружба дрібненька. А справжню вірність ніщо не притьмарить. Тінь відскакує від неї, наче сова від сонця.

— Вірно, діду! Наче в моїх думках побували, — здивовано і щиро вирвалось у Григорія.

— Спихай! — Вмостився Володимир Іванович на кормі. Зашемрів, захрустів вогкий пісок, і човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слід, що почав підпливати водою.

— Тю ти чорт! — вилаявся Володимир Іванович. — Зразу прикмета на невдачу.

— Хіба що? — запитав Григорій, сидячи обличчям до рибалки.

— Та нічого. Каленик з берега рукою махає. Він добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивців, що гріхи на душу приймають.

Біля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскіс очима.

— Візьміть і мене з собою, — привітався він.

— Сідай.

Каленик навпочіпки сів на ніс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темної міді борода, обпалюючи розстебнутий піджак, вперлася в білу сорочку; зв'ялений чуб спадав набік, навскіс розсікаючи високе чоло, порізане дрібними зморшками. Обличчя мав розумне, тільки стомлене і сумовите. Коли ж біля невеликого острова Володимир Іванович почав витягати жаки, Каленик пожвавішав, немов прокинувсь од задуми, і сам засунув руку в горловину, щоб дістати рибу.

— Добра риба, карасі — або продаси, або сам поїси, — всміхнувся, виймаючи великого, з потемнілою лускою карася. — О, яка щука вскочила!

По тому, з якою любов'ю він витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпізнати старого завзятого рибалку. І тільки вже на березі запитав Григорія:

— У діда живеш?

— Ні, — зам'явся Григорій.

— В Мотрі квенчихи, — відповів старий — Живе з товаришем своїм. Куди ж людям подітись?

— Звідки родом?.. Григорій Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?

— Еге ж.

— Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер інший чоловік своєї тіні остерігається, — і зітхнув. — Ну, що ж, живи у нас, тільки на цих два дні змотайтесь десь подалі — облава буде. Ти б додому навідався, узнав би, як діла. Неважні — на хуторі будеш, а потім діло дорогу покаже… Подивлюсь я — скільки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових — самий цвіт — між небом і землею бовтаються. А треба ж зрештою до землі опускатись, хоч яка вона гірка та тяжка тепер стала. Земля без чоловіка не може бути, та й чоловік без неї не проживе. Таке-то.

Під'їхали до берега.

— Рибки ж візьми, — звернувся Коваль до Каленика.

— Не хочу.

— Як не хочеш, то і їсти не будеш, а своїй дитині неси, — поклав на землю рибалка кілька рибин.

Ідучи додому, говорив старий:

— Журба поїдом їсть чоловіка. То раніше ретельнішого колгоспника на селі не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синів і дочку викохав. Всі на війну пішли. І остався старий, як пень на дорозі, з одним малям, не знає, де руки і голову притулити.

І Григорій мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались ніздрі, чуючи дорожній пил знайомих шляхів. Усе більше та більше находилось виправдувань і перед собою, і перед Федоренком. І тільки в холодну безвість тепер кидала єдина думка:

«А що коли нікого вже дома нема?»

Товариша найшов на леваді — косив корові отаву.

— Хватить, Петре, косити. На зайців облаву влаштовують.

— Хто сказав?

— Чоловік вірний.

— Тоді треба тікати. В ліси підемо?

— Я… додому думаю. Через три дні повернуся.

— Ну, що ж, іди додому, — після довгої мовчанки пильно подивився на Григорія. — Може зовсім думаєш? По совісті скажи!

— Що ти, Петре? — злякався Григорій. — Мені біля жінчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач… Одначе відчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язані ми. До останнього подиху Батьківщину захищатимемо. Одна вона в нас…

— І я так думаю… Звик до тебе, — поглянув довірливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече і пішли на подвір'я.

В хаті,