Читати книгу - "Лабіринт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поряд з Оріаною стояв молодий чоловік. Подібність між ними була такою сильною, що Гільєм одразу здогадався, що то один з її синів — Луї, найстарший. Гільєм чув, що він приєднався до хрестоносців. Він успадкував колір Оріаниної шкіри та її чорні кучері, але мав батьків орлиний профіль.
Раптом почулися крики. Обернувшись, Гільєм побачив вервечку ув’язнених, які дісталися обніжжя гори, і тепер їх вели якраз до вогнища. Вони йшли спокійно і з гідністю. Вони співали. «Неначе хор ангелів», — подумав Гільєм, спостерігши, як незручно почувалися глядачі від цього співу.
Управитель Каркассони стояв пліч-о-пліч із архієпископом Нарбонським. За його знаком високо у повітрі підняли золотий хрест, і чорні монахи та інше духовенство рушили уперед, щоб посісти свої місця за частоколом.
Позаду них Гільєм бачив ряд солдатів, які тримали запалені смолоскипи. Вони намагалися перешкодити диму летіти в бік підмостків, а тимчасом полум’я звивалося й потріскувало, роздмухане пронизливим та поривчастим північним вітром.
Одне за одним лунали імена єретиків. Вони виходили вперед і підіймалися драбинами на вогнище. Гільєм аж закляк від жаху. Він ненавидів себе за те, що не годен вдіяти нічого, щоб перешкодити страті. Навіть якби в нього зараз було досить людей, єретики б самі цього не захотіли. Радше внаслідок збігу обставин, аніж через власні вірування, Гільєм провів чимало часу серед «добрих людей». Він захоплювався ними і поважав їх, хоча не міг сказати, що розуміє їхню віру.
Купи хмизу та соломи були просякнуті живицею. Кілька солдатів вилізли наверх і почали приковувати священиків до центрального стовпа.
Єпископ Марті почав молитися:
— Payre sant, Dieu dreiturier dels bons esperits[192].
Поступово до нього приєдналися й інші голоси. Шепіт усе зростав, поки не переріс у гуркіт. На підмостках глядачі обмінювалися спантеличеними поглядами і непокоїлися. Не на таке вони прийшли дивитися.
Архієпископ дав поспішний сигнал, і духовенство почало співати псалом, який згодом став гімном хрестоносців. Їхні чорні сутани тріпотіли на вітрі. «Veni Spirite Sancti[193]» — церковники викрикували ці слова, щоб заглушити молитви катарів.
Нарешті єпископ виступив уперед і кинув перший смолоскип на вогнище. В його слід пішли й солдати. Один за одним падали палаючі смолоскипи. Багаття розгоралося повільно, але невдовзі тріск та палахкотіння переросли в рев. Язики полум’я проривалися крізь солому, неначе змії, з’являючись то там, то тут, здіймаючись, крутячись і вигинаючись, ніби очерету річці.
У вогні Гільєм побачив дещо, що змусило його кров захолонути в жилах, — червоний плащ, вишитий квітами, темно-зелена сукня кольору моху. Він пробивався уперед.
Він не міг — не хотів вірити своїм очам!
Роки безслідно зникли, і він тепер бачив себе таким, яким був — молодим рицарем, зухвалим, гордим, упевненим. Він стояв навколішки у каплиці Святої Марії, а поруч із ним — Алаїс. Подейкували, що Михайлів день вдалий для шлюбу. Квіти глоду прикрашали вівтар, і червоні свічки миготіли, коли вони обмінювалися весільними обітницями.
Гільєм біг уздовж підмостків, розпачливо намагаючись дістатися ближче, відчайдушно бажаючи пересвідчитися, що то не вона. Але вогонь був жадібним. Нудотний запах горілої людської плоті, на диво, солодкавий, розносився над глядачами. Солдати трохи відійшли назад. Навіть священики змушені були відступити, коли багаття повністю розгорілося.
Кров шипіла, підошви ніг тріскалися і кістки випадали просто у вогонь, неначе це смажили тварин на рогатинах. Ті, хто раніше молився, тепер почали кричати.
Гільєм задихався, але не зупинився. Прикриваючи плащем рот і ніс, щоб захиститися від смердючого їдкого диму, він намагався підійти якомога ближче до частоколу, але густа хмара диму вкрила усе геть.
Раптом з вогню почувся ясний і чіткий голос:
— Оріано!
Невже то голос Алаїс? Гільєм достеменно не знав. Затуляючи обличчя руками, він кинувся уперед на голос.
— Оріано!
Зненацька з підмосток пролунав крик. Гільєм рвучко розвернувся і в просвітку диму побачив викривлене злістю обличчя Оріани. Вона стояла, люто розмахуючи руками перед носами охоронців.
Гільєм ледве стримувався, щоб не викрикнути ім’я Алаїс, але він не мусив привертати увагу до себе. Він прийшов урятувати її — врятувати від Оріани, як-то колись уже робив.
Три місяці, що їх він провів із Алаїс, утікши від інквізиторів у Толозі, були найщасливішим часом його життя. Алаїс не могла залишатися на довше, і він не переконав її змінити свою думку, ба навіть сказати, чому вона має піти. Утім, вона пообіцяла — і Гільєм їй повірив — що одного дня, коли скінчиться весь цей жах, вони знову будуть разом.
— Mon cór
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт», після закриття браузера.