Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Поминувши те, що, як ти натякаєш, дає мені підставу (яку, на щастя для інших, маю тільки я) бути йому вдячним, то будь-хто в нашій конторі напевно сказав би чи відчував би те ж саме, коли не більше. Невже ти гадаєш, що тут хоч один знайдеться, хто, якби з хазяїном трапилась якась неприємність або нещастя, залишився б байдужим чи почував би щось інше, крім щирого жалю?

- Добра підстава бути йому вдячним, нічого не скажеш! - зі зневагою мовив брат.- А чи не думаєш ти, що тут тебе тримають як дешевий взірець, як зразковий приклад милосердності «Домбі і Сина», що служить во славу знаменитої фірми?

- Ні,- м’яко відповів той.- Думав і думаю, що мене тут тримають з більш благородних, некорисливих мотивів.

- Ти, по-моєму, збирався процитувати якусь заповідь Христову? - сказав управитель, по-тигрячому оскаливши зуби.

- Ні, Джеймсе,- відповів той.- Та, хоч братні зв’язки між нами вже давно обірвані й відкинуті...

- І хто їх обірвав, добродію? - перебив управитель.

- Я, переступом своїм. Я цього на карб тобі не ставлю.

Управитель повторив своїм безголосим ощиреним ротом: «О, цього ти мені на карб не ставиш!» - і дав знак, що слухає далі.

- Отож, хоч зв’язків цих уже немає, все ж я тебе дуже прошу - не бери мене без потреби на глум і не перекручуй того, що я говорю чи хочу сказати. А збирався я сказати лиш те, що неправильно було б думати, ніби ти, кого поперед усіх інших було вдостоєно просуванням по службі, довір’ям і відзнаками (вдостоєно, я знаю, від самого початку - за таланти твої і відданість), ти, що спілкуєшся з містером Домбі вільніше, ніж інші,- можна сказати, на рівних, що зазнав його ласки і щедрості,- хибно було б уважати, ніби ти - єдиний, хто вболіває за його добробут і добре ім’я. В цілій фірмі - від тебе почавши і до найскромнішого служника - нема такого, хто - як я щиро вірю - не поділяв би цього почуття.

- Брешеш,- сказав управитель, зчервонівши в раптовому гніві.- Ти лицемір, Джоне Турботе, і ти брешеш!

- Джеймсе! - вигукнув той і теж спалахнув.- Що це за образливі слова? Навіщо ганьбиш мене так, зовсім безпричинно?

- Кажу тобі,- відповів управитель,- що все твоє лицемірство і м’якосердість... все ваше тутешнє лицемірство і м’якосердість для мене не більше, як ось це,- він ляснув пальцями.- Я крізь них, мов крізь повітря, бачу! В цілій конторі, почавши від мене і до найскромнішого служника (на якого ти дуже зважаєш, і небезпідставно, бо тобі до нього недалеко), немає такого, хто не радів би в душі, якби хазяїн доскочив біди, хто б його не ненавидів потай, хто не бажав би йому швидше лиха, як добра, і не збунтувався проти нього, якби мав змогу і мужність. Кому ближче до його ласки, тому й ближче до його зарозумілості; чим ближче до нього, тим більше зась! Ось яка тут віра!

- Не знаю,- сказав Джон, чиє обурення хутко обернулося на подив,- хто це наплів тобі таких нісенітниць і чому ти обрав на цю пробу мене, а не когось іншого. А що то було випробовування, свого роду провокація - цього я тепер певен. Ти якийсь чудний сьогодні. Можу лише ще раз ствердити - тебе ввели в оману.

- Я знаю це,- відповів управитель,- я вже це тобі казав.

- Не я, а твої інформатори,- перебив його брат,- якщо вони в тебе є. А коли нема - то власні твої думки та призри.

- Я не маю призр,- одказав управитель.- Маю певність. Ви - малодушні, ниці, влесливі собаки! Всі ви вдаєте одне і те ж, співаєте одних пісень, всі однаково дзявкаєте про свою відданість і таїтеся з тим, що і так видно.

Його брат мовчки рушив до виходу і на останньому слові зачинив за собою двері. Містер Турбот-управитель підсунув крісло до вогню й почав потихеньку роздовбувати вугілля кочергою.

- Підлі, боягузливі лакузи! - бурмотів він, виставивши два ряди своїх блискучих зубів.- Нема серед них такого, що не вдав би, який він, бач, вражений та обурений... ба! Нема такого, але дай йому силу, та ще розуму й сміливості на додачу - кожен би строщив гордощі Домбі й потолочив так само безжально, як я оці жарини.

Розбиваючи їх й розкидаючи по поду, він замислено усміхався, дивлячись на роботу своїх рук. «І то не чекаючи на поклик такої ж гордячки королеви,- додав він.- А там гордість така, за яку не можна забувати,- свідченням тому наше знайомство». По цих словах він запав у ще глибшу задуму й сидів так над згасаючим жаром, аж нарешті підвівся з виглядом людини, що захопилася читанням, озирнувся довкола, взяв капелюх, рукавички, пішов туди, де стояв його кінь, скочив у сідло й почвалав освітленими вулицями,- бо був уже вечір.

Їхав він попри будинок містера Домбі і, пустивши коня ступою, підвів погляд на вікна. Увагу його насамперед привернуло те вікно, де він колись бачив Флоренс з Діогеном, хоч зараз там не світилося, та він посміхнувся і, ніби гордуючи ним, переніс погляд на високий фасад будинку.

- Був час,- сказав він,- коли варт було стежити, як сходить навіть твоя маленька зірка, і знати, де на небі зібралися хмари, щоб при потребі затьмити тебе. Та тепер зійшла планета, і ти загубилася в її сяйві.

Він повернув свого білоногого за ріг вулиці й серед освітлених вікон на тильній стіні будинку шукав одного. З ним був пов’язаний спогад про одну величну постать, про руку в рукавичці, спогад про те, як сипались на підлогу пір’їни з крила красивого птаха, як дрижала і шелестіла легесенька біла накидка на сукні, наче перед далекою бурею. Всі ці спогади він повіз із собою, коли, знов завернувши коня, помчав у безлюдні, темні алеї парків.

В дійсності - фатальній дійсності - вони були пов’язані з жінкою, гордою жінкою, яка ненавиділа його, але яка, завдяки його лукавству і власній розгніваній гордині, поволі й несхибно привчалася терпіти його товариство й потрохи почала приймати його в себе як того, хто мав привілей говорити з нею про її підкреслену неповагу до