Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

її чоловіка і брак поваги до самої себе. Вони були пов’язані з жінкою, яка ненавиділа його до глибини душі, яка знала його наскрізь і не довіряла саме тому, що знала його так добре, як він - її, але яка тим і живила свій бунтівний гнів, що з кожним днем дозволяла йому підступатися ближче й ближче, не дивлячись на ненависть, яку плекала до нього. Не дивлячись? Якраз завдяки їй,- бо в темних надрах цієї ненависті, непрониклих для її грізних очей,- хоч дещо таки проглядалося звідти невиразно,- ховалася така чорна розплата, що найлегшої тіні від неї, побаченої навіть мигцем, мов у страшному сні, було б достатньо, щоб навік очорнити їй душу.

Чи саме такий образ цієї жінки витав перед ним, поки він їздив верхи,- образ правдивий і очевидний?

Так. Він бачив її саме такою, якою вона була насправді. І вона була при нім невідступно - з її гордістю, гнівом, ненавистю,- такими ж очевидними, як і її краса; і серед них найочевидніша - її ненависть. Часом він бачив її, гордовиту та неприступну, поруч себе, а часом - розпластану, викачану в поросі, під копитами свого коня. Але завжди бачив її такою, якою вона була насправді, без прикрас, і стежив за кожним її кроком на небезпечній стежці, якою вона йшла.

І коли прогулянка його скінчилась, і він, перевдягнений, з похиленою головою, тихим голосом і вкрадливою посмішкою, переступив поріг її яскраво освітленої кімнати, він бачив її так само чітко і ясно. Він навіть здогадувався про таємницю схованої в рукавичку руки, і тим довше затримував її у своїй. З небезпечної стежки, якою вона йшла, він не збочив; і де тільки лишала слід її нога, тут же в цей слід ступав і він.

 

Розділ сорок сьомий. ГРІМНИЦЯ

 

 

Час не розмив межі між містером Домбі та його дружиною. Невдало спарованому подружжю, де кожен був нещасний сам і робив нещасним іншого, пов’язаному лиш кайданами на руках, які, оскільки вони рвались у різні боки, натягувались так, що в’їдалися в тіло до кості,- навіть Час, який завше вгамовує пристрасті і розраджує в горі та скруті, був безсилий. Їхня гординя, хоч і різна за характером, була однакова мірою і з твердої, як кремінь, затятості їхньої викрешувала вогонь, який то спалахував, то жеврів - залежно від обставин, але випалював усе в їхньому спільному житті і обертав їм подружній шлях на всипану попелом дорогу.

Будьмо справедливі до містера Домбі: в полоні потворної омани, що росла з кожною піщинкою, відсипаною годинником його життя, він, усе дужче насідаючи на Едіт, мало задумувався над тим, до чого він змушує її і якими методами, але загалом його почуття до неї залишились такими ж, як і були на початку. Вона дуже помилялася, нерозважно опираючись, замість визнати зверхність і скоритися йому повністю, отож слід було її виправити і впокорити, але в усьому іншому, як підказував йому його холодний розум, це була леді, що могла, при бажанні, виявитися достойною і вибору його, і його імені та багатства.

Вона ж, натомість, щодня, щогодини,- почавши від тої безпросвітньої ночі, коли сиділа у себе, вдивляючись у тіні на стіні, і до ночі ще безпросвітнішої, яка хутко насувалась,- скеровувала свій темний, повний несамовитої, погордливої відрази погляд на єдину постать, що насилала на неї силу принижень і кривд,- свого чоловіка.

Чи була ота вада містера Домбі, котра володіла ним з такою неослабною силою, чимсь протиприродним? Годиться, мабуть, час від часу питати себе: що ж воно таке - Природа, як люди змінюють її і чи при відхиленнях, штучно набутих унаслідок цих змін, протиприродність не є якраз річчю природною? Посадіть яке-небудь дитя нашої всемогутньої Матері в тісну клітку, прив’яжіть його до якоїсь однієї ідеї, приставте жменьку слухняних або підступних людей, які б плекали цю ідею догідливим служінням їй, і спитайте, що таке Природа, в цього добровільного бранця, який так ні разу й не злетів на крилах нескутої думки,- обвислі, вони дуже швидко стають непотрібними,- щоб побачити ту Природу у всій її багатогранній реальності!

Леле! Хіба ж навколо нас мало найнеприродніших речей, що, по суті, є цілком природними? Послухайте суддю, що звертається з напучуваннями до неприродних покидьків суспільства - неприродних своїми брутальними звичками, браком моралі, неприродних тим, що вони втратили здатність розрізняти добро і зло, неприродних своїм невіглаством, порочністю, нерозважністю, зухвальством, своїми думками, зовнішнім виглядом,- отже, всім. Але підіть за священиком чи доктором, що, на кожному кроці наражаючи на небезпеку своє життя, спускається в їхні лігва, куди долинає лише стукіт коліс наших екіпажів і буденний шум вуличного життя. Пригляньтесь до цього світу огидних примар,- а мільйони безсмертних душ не мають на цій землі іншого світу,- на саму згадку про який людинолюбці обурюються, а цнотливі мешканки сусідніх вулиць, затуляючи вуха, белькочуть: «Не вірю!». Вдихніть брудне повітря, повне всякої нечисті, згубної для здоров’я й життя, і хай усі ваші чуття, дані людині для насолоди й щастя, уражені, збурені, доносять до вас тільки нужду, страждання і смерть. Надаремно думати, що якась проста рослина, квітка, чи нешкідливий бур’ян, посаджена в такий грунт, може дійти свого природного зросту або хоч дати листки, які, за заповітом божим, тяглися б до сонця. Отож коли ви, маючи на думці якусь осоружну дитину, якогось недоростка з розпусним лицем, будете розводитись про його неприродну гріховність та бідкатися, що в такі ранні літа він так далеко відбіг од неба, спиніться на хвилинку й подумайте про те, що він був зачатий, народився й виховувався в пеклі!

Ті, хто вивчає природничі науки й досліджує їхній зв’язок із здоров’ям людини, кажуть, що якби шкідливі частинки в забрудненому повітрі стали видимі для ока, то ми побачили б їх як чорну густу хмару, що скупчується над такими тирлищами і повільно розсотується по інших, чистіших дільницях міста. Та якби нашим очам так само відкрилась і моральна зараза, що розноситься разом з тим брудом і, за вічним законом згвалтованої Природи, невіддільна від нього,- яке б то було страшне одкровення! Ми побачили б, як насильство, нечестивість, пияцтво, злодійство, убивство і цілий ряд інших безіменних гріхів супроти природних людських почувань нависають над святими місцями, повзуть і розповзаються, сквернячи непорочність і сіючи трутизну в чистих душах. Ми побачили б, як ті самі отруйні потоки,