Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

що стікаються в наші лікарні та лазарети, ще й наводнюють тюрми, перенавантажують каторжні кораблі, що пливуть за моря-океани насаджувати злочинність на обширах чужих континентів. Тоді ми б із жахом усвідомили, що там, де ми плодимо недуги, які вражають дітей наших і передаються у ще ненароджені покоління, там-таки, і тим самим робом, плодимо ми дитинство, позбавлене невинності, юність без скромності й сорому, зрілість, дозрілу лише для страждань і переступу, відразливу старість, що безчестить саму подобу нашу. Протиприродне людство! Коли ми збиратимем виногрона з терня, а інжир - з будяччя, коли заколосяться збіжжям смітники на задвірках наших розпусних міст, а на угноєних кладовищах їхніх заквітнуть троянди,- щойно тоді зможемо розглянутися за людством природним і побачити, що воно проростає і з такого насіння.

О, де той добрий дух, що благою рукою, потужнішою, ніж у кульгавого біса в романі, 70 зняв би покрівлі з будинків і показав християнам, які темні поторочі виринуть з їхніх домів, щоби влитись у почет Ангела-нищителя, що ступає між нас! Подивитися б бодай однісіньку ніч, як зносяться ті бліді примари над усім, що ми надто довго занедбували, і як з важкої затхлої хмари, просяклої злочинністю і пошестями, ллються безнастанні й дедалі густіші дощі суспільних нещасть! Світлий і благословенний зійшов би ранок після такої ночі: люди тоді, розібравши всі зведені ними стіни нерозуміння, що є лише порошинками на їхнім шляху до вічності, взялися б - як істоти зі спільним походженням і діти одного батька, що прагнуть одної для всіх мети,- покращити світ!

Не менш світлим та благословенним був би цей день й для декого з тих, хто досі ніколи не вдивлявся у світ людей, серед яких він жив, у кому прокинулося б усвідомлення спільності з цим світом і розуміння звироднілості власних обмежених оцінок та поглядів - звироднілості такої ж глибокої, і водночас такої ж природної у своєму розвитку від самого зародку, як і найгірше із збочень людських.

Але на такий день не займалося ні для містера Домбі, ні для його дружини, і кожне з них ішло своїм звичайним шляхом.

Впродовж шести місяців, що збігли після нещасного випадку з ним, взаємини їхні не змінилися. Непохитніше мармурової скелі стояла на його дорозі Едіт; понуріший, холодніший за мерзлий ручай у темних глибинах печери, куди не доходить і промінь світла, був містер Домбі.

Надія, що засвітила була разом з оновленим домашнім вогнищем, остаточно вигасла в серці Флоренс. Вогнище існувало вже два роки, але навіть її терпляча віра не могла витримати щоденного тягаря такого існування. Якщо їй і приходила іноді схожа на надію думка, що Едіт з батьком ще можуть колись бути щасливі, то про те, що батько ще полюбить її саму, вона й думати перестала. Короткий час, коли їй здавалося, що він полагіднішав, затерся у пам’яті довгою низкою спогадів про його холодне ставлення, а якщо й згадувався, то лише як гірка омана.

Флоренс усе ще любила батька, але дедалі більше любила його як спогад або ж те, що мало б існувати, ніж як те, що існує насправді в реальному житті. Щось від того щемкого смутку, з яким вона думала про маленького Поля чи про покійну матір, проникло, здавалось, і в думки її про батька, обертаючи їх начеб у спогади. Чи це тому, що він помер для неї, чи, може, і тому, що помер, і тому, що був пов’язаний з двома іншими дорогими їй небіжчиками,- і з утраченими надіями, ним же погубленою ніжністю,- цього вона сказати не могла; але батько, якого любила, почав обертатися для неї у невиразну примару, пов’язану з реальним життям не більше, ніж образ її брата, якого вона часом уявляла собі живим і майже дорослим хлопцем, що оберігає і пестує її.

Ця зміна - коли це можна назвати зміною - сталася в ній непомітно, немов перехід од дитинства до юності, і прийшла разом з нею. Флоренс було вже майже сімнадцять років, коли вона, міркуючи самотою, врешті збагнула це.

Тепер вона часто бувала сама, бо взаємини між нею та її новою мамою дуже змінилися. Коли з батьком сталося оте нещастя і він лежав хворий, Флоренс уперше запримітила, що Едіт її уникає. Глибоко, до болю вражена, а однак неспроможна погодити це з любов’ю, яку та виявляла при зустрічах, Флоренс одного вечора знову пішла до неї.

- Мамо,- підійшовши тихенько, мовила вона,- я вас чимось образила?

- Ні,- відповіла Едіт.

- Напевне, я зробила щось не так,- наполягала Флоренс.- Скажіть що. Ви змінилися до мене, мамусю. Ви не можете уявити собі, як гостро відчуваю я найменшу зміну - я ж бо всім серцем люблю вас.

- Так само, як і я тебе,- мовила Едіт.- І повір мені, Флоренс, я ніколи не любила тебе дужче, ніж тепер.

- Чому ж тоді ви ніби цураєтеся мене? - спитала Флоренс.- І деколи так дивно дивитесь на мене, мамусю? Хіба неправда?

Карі очі Едіт показали, що правда.

- Чому? - жалісно повторила Флоренс.- Скажіть, чому, щоб я знала, як вам догодити, і ще скажіть, що більше так не буде.

- Моя ти Флоренс,- мовила Едіт, беручи руку, що повила їй шию, і дивлячись у повні любові очі дівчини, яка стояла перед нею навколішках,- на жаль, я не можу пояснити, чому це так. Не мені це говорити, не тобі - слухати. Але знаю, що так воно є, і так має бути. Чи була б я такою, якби не була змушена?

- Невже ми маємо стати чужими, мамо? - спитала Флоренс, злякано дивлячись на неї.

- Так,- беззвучно ворухнула губами Едіт.

Флоренс з чимраз більшим острахом та нерозумінням дивилась на неї, аж поки сльози, що бігли по щоках, заступили їй зір.

- Флоренс, життя моє! - квапливо заговорила Едіт,- послухай мене. Я не можу дивитися, як ти журишся. Заспокойся. Ти ж бачиш, я стримую себе. Думаєш, мені легко?

Останні слова промовила вже звичайним голосом і, спокійна ззовні, додала:

- Не зовсім чужими. Почасти, і тільки про око людське, Флоренс, бо в душі я до тебе така ж, як була й буду завжди. Те, що я роблю, я роблю не ради себе.

- Ради мене,