Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Жінка, сама лиш присутність якої навіювала Полянському жадобу життя, змішалася і зникла між перехожими.

Він довго стояв у задумі перед сірим фасадом міської тюрми.

КНИГА ТРЕТЯ

Глава 1

Касирка розмовляла по телефону. Я відступила від перегородки, зиркнула у вікно. "Доки триватиме цей туск, ця холодна мряка?"

— Куди ви їдете? — запитала касирка. Я назвала станцію, через секунду спохопилася, що мовила не те, але касирка подала квиток.

Прочитавши напівзабуте слово під штампом, я посміхнулась. Це навіть незле. Заховала квиток і подумала, що в тому є, певне, якась прикмета. Ні. Просто неуважність. Часто перед дверима сусідки на запитання "хто там?" відповідають: "Я".

І Марселла, і Тодосій — чужі. А як там мама, сестри?.. Що б про мене говорили, я таки ношу близьких біля серця, як рану.

— Тринадцяте купе, — каже провідник.

— Дякую.

— Ви не забобонні?

— Анітрохи. Провідник осміхається:

— Любите чоловіче товариство чи жіноче? Я здогадуюся, що переді мною базіка, і кажу:

— Мені байдуже.

Провідник бере квиток від літньої жінки, але усмішка не щезає з його лиця.

— Чотирнадцяте купе…

І більше немає пасажирів. Я радію, бо принаймні висплюся.

Од м’яких диванів тхне парфумами і тютюновим димом. Поїзд рушив. Неквапом розгортаю постіль, поглипую, як одсуваються дерева і будинки. Напливає гадка, що їду назавжди. Не можу зібрати доказів, щоб заперечити собі, лиш шепочу:

— Брехня.

Поїзд викотився за місто. Січе дощ, темніє. Заплющую очі і перед сном встигаю промовити:

— Я неодмінно вернуся.

Видно, дощ падав усю ніч. На світанку поїзд мчав мовби крізь задимлене згарище. Чи побачу з пагорбів нашу хату? Мабуть, ні, бо туман, але добре, що їду додому.

Якась станція. З коридорчика долинають голоси.

— Тринадцяте…

Таки когось підсаджує, свинюка.

До купе заходить дамочка в картатому дощовику. Поставивши в куток парасолю, весело позирає на мене, ніби хоче сказати: "Така негода, що й душу не завадило б викрутити". Ретельно витирає хусточкою щоки, їй уже сорок або за сорок. Худорлява, темноволоса, блакитноока, надзвичайно моторна.

"Конфідентка? Навряд!"

Роздвоєний, немов склепаний із двох половинок, ніс, та з виду досить приємна.

На столику з’являється пакунок з їжею.

— Боялася проґавити поїзд, не поснідала. — Очі заохотливі. — Пристанете до компанії? — Ніяково перебирає коралі на шиї. — Будь ласка, не відмовляйтеся. Ви ще, мабуть, не снідали.

— Ще ні. — Дістаю з сумочки вафлі.

— Нині не мода пригощати пасажирів чаєм. Взагалі неподобство. Залізниця стала державною, але націнки в буфетах набагато вищі, ніж за приватників. Ви львів’янка?

— Так.

— Ой, Львів, Львів!.. Навіть через сумні спогади не в стані розкохати це місто.

— Ви там училися чи мешкали?

— Мешкали. Минулося щастячко. — Дамочка сяйнула приязною усмішкою. — Татусь працював у музеї українського мистецтва. Правда, наші заощадження пішли на експонати, і на власне помешкання не стягнулися.

— Тому й виїхали?

— Мій батечко завжди хворів селом. Це те саме, що гірська недуга, коли ви, забувши світ, віддаєтеся марним мріям і бездіяльності. Батько втовкмачував і мені, і мамі, що в цю добу лиш на селі людина збереже свої моральні вартості. Коли мене спіткало горе, батько вирішив: годі, я ж казав, що добра тут не ждіть. Запроторив нас у найглухіший закуток Галичини, де тепер півні співають на три держави. В нас поляки, за Дністром румуни, а за Збручем Україна. Тільки на Різдво і на Великдень можна припустити, що це одна земля: коли за Збручем, в Ісаківцях, заводять української, потроху підспівують у нас, на Козаччині, і на румунському боці, в Пригородку. Прошу, їжте. Яка це станція? Милиця? Боже, які жахливі назви!

— А в селі ви пустили корінь, побудувалися?

— Що? — Моїй співрозмовниці запитання видалося наївним. — Ми, пані, вчительська родина й нічого не маємо. — Вона запнулася, на обличчі майнула запобігливо-винувата усмішка. — Відтоді, — вела вже менш упевнено, — як між замковими валами стали прикордонники, остаточно лишилася без діла. Офіцери добилися, щоб школу перепровадили на польську мову. За небіжки Австрії батько сподівався директорської пенсії, та довелося зайнятися бджолярством.

— Додому не берете учнів?

— Це, пані, неможливо.

Її мовби мучить досада. Як і тоді, над Дністром, коли годилося сказати Юліанові: "Я чесна", — мені бракує слів. "Я вас не видам, говоріть…" — "Я приблизно здогадуюся, яка тепер ситуація". — "Можете не критися, я теж крамольниця…

Вона перебирає коралі і дивиться у вікно. Дорожники ставлять зимові щити. Між чоловіками кілька дівчат. Парубійко у підкороченій шинелі термосить як грушу дебелу дівицю у червоному півкожушку.

Дамочка переводить погляд на мене.

— Вас оштрафують раз, вдруге, тоді пригрозять, що вивезуть на піски в Мазурщину. І селян, що шукають українського вчителя, обкладають штрафами. "Ма pan język polski!"[102]

Далі вона говорила, не зводячи очей.

— Оце батько відрядив мене до стрия — він тут, на Львівщині, працює писарем у сільській канцелярії. Каже батько: "Може, стрий тебе де-небудь прилаштує, він ходить у начальстві. Але всюди одне й те саме. То лиш з вікна політика здається дивницею. Ну й стара погудка — на нову дудку. Та нехай пропадом пропадають школи, каже дядько, якщо через них мені терпіти, а потому бідуватимуть діти, бо їм не знайдеться місця, крім чужини. Онде: хто з українців покінчив науки, всіх відлакували на каторгу. Мої діди і прадіди без університетів пережили орду, ляхів, тевтонів і всіляких інших швабів. Я, темний, даю собі раду коло землі, то й мої діти якось відкапарять, що їм Бог призначив.

Я уважно слухаю і час від часу похитую головою. Мабуть, незнайомка починає мені довіряти. Найда, Полянський і навіть Юліан запідозриш б, що це конфідентка.

— Не приведи Господи наразитися на перевертнів, — дамочка засукує рукав, вище зап’ястя червоніє рубець недавньої рани. — "Budziesz pokrojona na plasterki!"[103] Найцікавіше, що це ті самі запроданці, які шаленіли при Австрії. Даю слово, якби прийшли іспанці чи турки — вони миттю переличкуються, віддадуть на шибеницю нинішніх панів і далі знущатимуться над рідним братом. Чули анекдот? Дядько скаржиться лікареві на болі в шлунку. Лікар зробив розтин, аж там… дядьків батько. Людям, які народжують таку гидь, треба серйозно подбати про оздоровлення. Вибачте, повело мене, мов не до добра.

— А про що нині говорити! Одне всім стало хроном у носі.

Дамочка з явним полегшенням усміхнулася.

— Та я вже, пані, перестала боятися. Двічі не вмирати. — І простягнула руку. — Познайомимося? Оксана