Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Професор розповідав цікаво і про Лінкольна, і про Аракчеева з його собакою Жучкою, яку тримав за куштувача страв, побоюючись, що йому піділлють отрути; він оповідав про литовських і польських правителів, нарешті, зніяковівши, звів налякані очі на поліцая і питає: Пане, я не сказав нічого недозволеного?" Поліцай, що слухав професора з роззявленим ротом, збентежено знизав плечима і пробурмотів: "Прошу? Ні. Здається, ні. Але що це у вас?" — "Заручини, пане". Хлопці почастували охоронця порядку чаркою вина, упхнули в руку бутерброд, а коли він вийшов, пролунав такий регіт, що шибки задзвеніли.

Будь спокійний, Юліане…

День був сонячний, з приморозком. Марта поїхала на Погулянку до Ковалів. Мирося збиралася на роботу, Михайло читав. Миросина мама присилувала Марту до кави і надзвичайно смачних коржиків з маком (наскільки вона вміла куховарити, настільки Мирося нічого в цій справі не тямила). По Миросі можна було помітити, що вона впоміж зі страхом пишається чоловіком, пишається його участю в університетських клопотах, тим, що йому виявили довір’я, їй подобалося, що Марта не заходить з Михайлом у балачки, не шепочуться, не вступають у пересуди, що все вирішено по-діловому, серйозно; це викликало в Миросі повагу і до Марти, і до її чоловіка.

— Отже, я наведу Юліана на твій слід, — сказала Мирося, коли вони прямували до трамвайної зупинки.

Неподалік від редакції вони попрощалися, внезабарі вийшов Полянський.

— Розумію! — сказала Марта. — Ви досі смієтеся з мене. Я вчора погано грала?

— Чудово. Але я усміхаюся не через це. Я подумав: "Які будуть її перші слова, адже вона навіть упівока не зиркне на мене?"

— Але побачила, що ви сяєте?

— Можу заприсягтися, що я не завважив, коли ви на мене глянули. Хоч я стежив, я це, здається, вмію робити. Справді, Мартусю, чому ви ніколи не дивитеся на людину, з якою розмовляєте?

— Мені треба побувати в двох місцях, — сказала Марта. — Якщо маєте час підпровадити мене, я вам скажу чому.

— Залюбки, Мартусю. Я не менш вільний, ніж ви. То чому?

— З людьми, з якими стикаюся вперше, я поводжуся, як усі смертні. І дивлюся у вічі, і сміюся, не одводячи погляду. А потім… Потім я ношу в пам’яті образ людини і тверду думку про неї. Не дивлюся, либонь, тому, що такі звичайні особливості обличчя, як здатність усміхатися, чи виражати збентеженість, чи злість, — я багато разів у цьому переконувалась, — вводять мене в оману. Сльоза мене зворушує, розчулює, і я прощаю негідникові підлість. Усмішка примушує повірити в добродушність, якої нема. Ви знаєте, що з цього приводу говорив Стефан Балей? Що природа наділила людину поважнішою оболонкою, кращою і змістовнішою, ніж людина цього заслуговує. Внутрішньо (розумово і духовно) людина відстає від щедро і мистецьки виліпленої зовнішності. У золотій чарі вино широкого вжитку.

— Значить, ви розмовляєте не зі мною, а з моїм образом, що його склала ваша уява і ваш розум?

— Але ж дивлюся на вас! Бачите — дивлюся?

— Ви й на Юліана ніколи не зводите очей? — правив своєї Полянський, сміючись.

— Це стало звичкою.

— Так ніколи й не глянете? — весело допитувався Полянський.

— А я вам цього не скажу.

— Ну ось, ви вже ткнули мене в свій куток у вашій уяві. Так, Мартусю?

Марта кивнула.

— Ви неймовірна, мила і цікава жінка.

— Ні.

— Не заперечуйте.

— Мене як жінку доконали і висушили ваші чоловічі невдачі. Ваше політиканство, ваші намагання з’ясувати собі світ, у котрому судилося трохи помешкати. Десь у цих околицях мене можна жорстоко засудити. Я не сентиментальна, як мої посестри, не вмію химерити, я надто стримана і твереза, позбавлена поетичності… Я… Та годі. Заждіть мене хвилину, пане Полянський.

Вона перетнула вулицю і на мить закам’яніла над люком в канал. З-під чавунної деки долинав клекіт. Брудний клекіт. Марта поклала на деку гроно калини, обв’язане барвінком і блакитною стрічкою.

"Заквітчай собі, Олесю, темні мури. А це тернові ягідки, щоб не збилася з ліку темних днів і безпросвітних ночей. Я з тобою, дитино. Я, серденько, з тобою. Ой, з тобою…"

Вона витерла очі, ще якийсь мент постояла, похиливши голову, і вернулась на тротуар.

— Ходімо, пане Полянський.

Якийсь час обоє мовчали. Марті ще вчувався Олесин голос, і їй від нього паморочилася голова, вона подумки благала: "Не муч, Олесю, не муч, дитино. Не муч, мені нестерпно важко". У Мартиних вухах задзвеніло безперервним дзвоном: "Мамо-мамо-мамо-мамо!" Вона зблідла і схопилась за груди.

Полянський допоміг їй зайти до крамнички, гукнув служницю, і та принесла склянку чаю.

Потім, на тротуарі, Полянський рішуче взяв Марту за руки і спитав:

— А тепер куди? До тюрми?

— Так…

— Мартусю, — почав суворо Полянський, — якщо ви не дасте обіцянки, що будете поводитися мужньо, я вас туди не пущу. Розумієте, не пущу? — Над його переніссям затемнів карб. — Я цього не чекав од вас. Я знаєте що хотів спитати?

— Що?

— Чому ви досі не берете Юліанове прізвище? Марта Господар. Ці два слова мені грають, як срібна струна. Вони мені додають снаги. Але що я бачу!..

— Облиште, — слабо озвалась Марта. — Ми не діти. Вона йшла, опираючись на його руку. Зупинилися на протилежному від тюремного фасаду хіднику. Плитка стіна ряботіла на три чверті забіленими вікнами і решітчастими щитами. Під самим дахом з-за відхиленої кватирки цідилась нитка цигаркового диму.

— За цими мурами — ще один привид мого щастя, — сказала Марта. — Прощайте, привиди. Я ненадовго покидаю вас.

Полянський машинальним рухом пригладив руде хвилясте волосся і відступив до огорожі занедбаного скверика.

"Ти не туди дивишся, — мовила сама до себе Марта. — Кажуть, у цій тюрмі чотири яруси підземних камер. Юліан десь там, у землі. В могилі. Зичу тобі сили, Юліаночку! До побачення, Господарю!"

Вона рушила до Полянського.

– І вам усього найкращого, пане Полянський. Вибачте, що через наші справи мусите терпіти товариство ренетів, Івахіних та Івахових.

— Загалом мені несолодко. — Полянський похитав головою. — Ця, вибачте, п’яна худоба мені страшно остогидла. "Я, — перекривив він Івахіна, — я… привіз додому п’явки і забув, що радив лікар. Кажу Прісьці — звари. А що?.. Полегшало…"

— Вибачте, — повторила Марта і подала Полянському руку. — Моє "дякую" небагато важить,