Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Чекаєте на Мелікова? — запитав я трохи розгублено.

— Ні, я чекаю на вас. — Вона розсміялася. — Ми знайомі зовсім трохи, а пробачити одне одному треба вже так багато. Аж не ві-риться. Які у нас стосунки?

— Чудові, — відповів я. — Принаймні нам разом не нудно.

— Ви вже вечеряли?

Я подумки швидко порахував гроші:

— Ні, ще ні. Підемо в ресторан «Лонґчемпс»?

Вона оглянула мене з ніг до голови. На мені був новий костюм:

— Новенький!

А я, простеживши за її поглядом, ще й підняв ногу, показуючи черевики:

— Теж нові. Вважаєте, я вже можу йти в ресторан «Лонґ-чемпс»?

— Я була там учора ввечері, у самому павільйоні. Там досить нудно. Влітку треба сидіти просто неба. Але в Америці про таке ще взагалі не знають. Тут і немає справжніх кав’ярень.

— Тільки кондитерські.

— Так, для старих бабів, від яких уже пахне зів’ялим листям.

— У мене в номері є казанок гуляшу по-сеґедському — сказав я. — Його б вистачило для шести здорових череванів. Той гуляш приготувала угорська кухарка, і він іще вчора мені смакував, а сьогодні ще кращий. Гуляш по-сеґедському з кмином і зеленню підігрітий смакує ще краще, ніж свіжий.

— А звідки у вас узявся гуляш по-сеґедському?

— Я вчора ввечері де в кого гостював.

— Я ще ніколи не бачила, щоб з гостини додому приносили гуляш на шістьох осіб. Де ж ви були? У?..

Я кинув на неї застережний погляд.

— Ні, я не був у жодній німецькій пивниці. Гуляш — це угорська страва, а не німецька. Мене запросили в гості в один особняк. З танцями! — додав я, щоб помститися за її підозри.

— Нічого собі, навіть з танцями! Хороші у вас знайомі!

Я геть не хотів, щоб мене і далі допитували.

— У них такий звичай* — пояснив я. — Самотні парубки, які мешкають у похмурих готельних норах, отримують від гуманної господині казанок гуляшу. Там би вистачило і на роту солдат. Крім того, моєму приятелеві і мені дали ще й маринованих огірків та стру-дель із вишнями. їжа богів. На жаль, усе вже вистигло.

— А підігріти те все можна?

— Де? — запитав я. — У моєму номері є тільки маленька електрична кавоварка. Більше нічого.

Наташа Петровна розсміялася:

— Сподіваюся, у вашому номері є ще й кілька офортів, які ви показуєте своїм відвідувачкам!

— Ні, я про це ще не подбав. То ми йдемо в «Лонґчемпс» чи ні?

— Ні. Ви дуже привабливо описали свій гуляш… Незабаром має прийти Меліков, — додала Наташа Петровна. — Він нам точно допоможе. А тепер ходімо півгодини прогуляємося. Я ще сьогодні взагалі нікуди не виходила. А для вашого гуляшу треба нагуляти добрячий апетит.

— Добре.

Ми йшли разом вулицями міста. Будинки пливли в червоному ся-єві. У магазинах блимали лампочки. Наташа Петровна пояснила, що в неї «комплекс взуття». Вона не могла просто так пройти повз жоден взуттєвий магазин. Навіть якщо годину тому вона вже там побувала, повертаючись, знову заходила: перевірити, чи нічого не змінилося.

— Божевілля? Правда?

— Чому?

— Бо там за такий короткий час нічого не могло змінитися. Я ж зовсім недавно там була.

— Ви могли щось недобачити. Крім того, у власника могла виникнути ідея оформити все по-новому.

— Після закриття магазину?

— А коли ж іще? Поки він відчинений, продавець мусить продавати.

Вона швидко глянула на мене.

— Ви трохи… — Вона постукала себе по скроні. — Стривайте. Декілька разів я і справді бачила, як заново декорували вітрину. Ви ж знаєте, як це буває: усі беззвучно шастають за склом у колготах і поводяться так, наче не бачать перехожих, які стовбичать надворі. — Вона зіграла всю сценку.

— А як щодо магазинів із модним одягом? — запитав я.

— Це мій фах. До вечора вони мені у печінках сидять.

Ми вже були поблизу Канового магазину. І тоді я вирішив позичити у нього електроплиту. На моє здивування, він досі був у магазині.

— Хвилинку, — сказав я Наташі Петровні. — Тут ми можемо залагодити нашу проблему з вечерею.

Я відчинив двері.

— Ви вчасно, як ніколи! — мовив Кан і подивився повз мене на Наташу Петровну. — Може, запросите даму всередину?

*— У жодному разі, — заперечив я. — Хотів позичити у вас електроплиту.

— Зараз?

— Так.

— Нічого не вийде. Вона мені зараз теж потрібна. Сьогодні ввечері по радіо транслюють останній відбірний матч чемпіонату з боксу. А на вечерю має прийти Кармен. Ось-ось. Вона вже й так спізнилася на сорок п’ять хвилин. На щастя, коли маєш підігрітий гуляш, це не так страшно.

— Кармен? — перепитав я, глянувши на Наташу, яка раптом стала мені така жадана і така чужа по той бік вітрини. Здавалося, вона за сотні кілометрів звідси. — Кармен… — повторив я.

— Так. А чому б вам не залишитися тут? Ми могли б разом повечеряти, а тоді послухати трансляцію матчу.

— Прекрасна ідея, — погодився я. — їжі тут на всіх вистачить.

— І все вже навіть готове.

— Але де ми будемо їсти? Ваша кімната замала для чотирьох осіб!

— У магазині.

— У магазині?

Я вийшов на вулицю до Наташі Петровни, яка й далі здавалася мені луже далекою. З вітрини на неї падало світло, тому вона немов мерехтіла срібно-сірими барвами. Коли я опинився біля неї, виникло дивне відчуття, ніби вона стала мені ближча. «Ілюзія світла, тіней та віддзеркалення», — дурнувато подумав я.

— Нас запросили на вечерю, — сказав я. — І на бокс.

— А мій гуляш?

— На гуляш теж, — сказав я.

— Як це?

— Побачите.

— У вас по всьому місту миски з гуляшем?

— Тільки на стратегічних об’єктах.

Я побачив Кармен. Вона була у світлому плащі й без капелюшка. З крамниці вийшов Кан. Я зауважив, як Наташа блискавично окинула Кармен поглядом, але та ніяк не відреагувала. Навіть не здивувалася. Червона заграва вечора, наче хною, пофарбувала її волосся.

— Я трохи запізнилася, — пояснила вона спокійно. — Це нічого? Бачу гуляш. А струдель із вишнями теж є?

— Є аж три струдлі — з вишнями, з домашнім сиром і з яблуками, — оголосив Кан. — Сьогодні вранці прийшов пакет з невичерпної Фризлецдерової кухні.

— Тут навіть є горілка, — зауважила Наташа Петровна. — День із купою несподіванок.

Гуляш був справді смачніший, ніж напередодні. Вже хоча б тому, що ми його їли під звуки органної музики. Кан відразу налаштував радіо, бо ні в якому разі не хотів пропустити боксу, тому ми слухали програму, яка йшла перед ним. Хоч як це дивно, але Йоганн Себас-тіан Бах добре пасував до гуляшу по-сеґедському, хоч я і думав, що Франц Ліст був