Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 216 217 218 ... 301
Перейти на сторінку:
би кращий. Утім, нормальний гуляш до Баха взагалі б не пасував. Ми пальцями їли мариновані огірки і ложками сьорбали гуляш. Надворі, перед вітриною, зібралися кілька людей, вони теж хотіли послухати трансляцію боксу, а принагідно й нас пороздивля-тися. Вони здавалися нам рибками в акваріумі, очевидно, ми їм — так само.

Раптом хтось енергійно постукав у двері. Ми з Каном подумали, що це поліція, але то був тільки офіціант із ресторану навпроти. Він приніс нам чотири подвійні порції спиртного.

— Хто це замовив?

— Якийсь лисий містер. Мабуть, він через вікно побачив, що ви п’єте горілку і що пляшка вже майже порожня.

— Де він?

Офіціант стенув плечима.

— За горілку вже заплатили. Склянки заберу згодом.

— Принесіть тоді ще чотири.

— Добре.

Ми підняли келихи за незнайомих людей на вулиці. У приглушеному відсвіті реклами я нарахував принаймні п’ять лисин. Визначити, хто наш благодійник, було неможливо. Тож ми залюбки вчинили те, що рідко коли вдається, — підняли келихи за людство. Людство ж відповіло барабанним дробом по шибці. Органна музика закінчилася. Кан зробив голосніше і роздав нам шматки різних струдлів. Він вибачився, що не зварив кави — по неї й по кавник треба було бігти нагору, а вже почався перший раунд.

Бій закінчився. Наташа Петровна взяла склянку з горілкою. Кан здавався втомленим — він був занадто палкий уболівальник. Кармен спала — мирно й безтурботно.

— А що я вам казав? — зауважив Кан.

— Нехай спить, — прошепотіла Наташа. — А мені вже пора. Дякую вам за все. На добраніч.

Ми вийшли на вологу вулицю.

— Він точно хоче залишитися з нею на самоті.

— Яв цьому не такий упевнений.

— А чом би й ні? Вона дуже вродлива. — Наташа засміялася. — Аж непристойно вродлива. Така вродлива, що можна заробити комплекс неповноцінності.

— Тому ви пішли?

— Ні. Тому я залишилася. Мені подобаються красиві люди. Хоча деколи вони й навіюють на мене сум.

— Чому?

— Бо їхня краса не вічна. Старість не всім пасує. Мабуть, тому треба мати щось більше, ніж саму лише вроду.

Ми йшли вулицею. Сонні вітрини були вщерть набиті дешевими прикрасами. Кілька крамниць з делікатесами ще були відчинені.

— Дивно. Я ніколи не думав, як воно — бути старим. Мабуть, я так захопився процесом виживання, що про таке навіть подумати ще не встиг.

Наташа засміялася.

— А я ні про що інше й не думаю.

— У мене ще все попереду. Меліков каже, що розумом таке не осягнеш.

— Меліков завжди був старий.

— Завжди?

— Завжди надто старий для жінок. А це і є старість, правда?

— Це спрощений погляд.

— Думаю, все саме так. А решта — просто відмова від життєвих утіх, виправдана красивими назвами. Як уважаєте?

— Можливо. Не знаю. Цієї миті я й уявити собі цього не можу.

Вона окинула мене одним зі своїх швидких поглядів.

— Браво, — сказала усміхнено і взяла мене за руку.

Я вказав ліворуч.

— А ось і взуттєвий магазин. Ще світиться. Зайдемо?

— Неодмінно.

Ми перейшли вулицю.

— Яке ж велике це місто! У вічному русі. Вам подобається Нью-Йорк?

— Дуже.

— Чому?

— Бо мені дозволили тут залишитися. Просто, правда?

Вона замислено подивилася на мене.

— І вам цього досить?

— Для маленького щастя — так. Щастя примітивної людини — дах над головою та їжа.

— І цього достатньо? — повторила вона.

— Спершу достатньо. Пригоди дуже обридають, переростаючи в звичку.

Наташа засміялася.

— Щастя в тихому куточку? Але ж ви й умієте замилювати очі! Я не вірю жодному вашому слову.

— Я собі теж не вірю. Але деколи такі афоризми мене заспокоюють.

Вона знову засміялася.

— Щоб не впасти у розпач? О, таке я добре знаю!

— Куди тепер підемо? — запитав я.

— Найбільша проблема великого міста. З часом усі ресторанчики обридають.

— А як щодо «Ель Марокко»?

Вона ніжно стиснула мою руку.

— Ви сьогодні стільки думаєте про ресторани для мільйонерів, наче багатий власник взуттєвої фабрики.

— Я ж мушу показати всім новий костюм.

— А мене?

— Я краще не відповідатиму на це питання.

Ми зайшли в малий зал «Ель Марокко», а не у великий із зоряною стелею та зі смугастими, мов у зебри, диванами. Карл Інвальд співав там віденських пісень.

— Що вип’єте? — запитав я.

— «Московського мула».

— А що це?

— «Московський мул» — це коктейль. Горілка, імбирне пиво та лаймовий сік. Дуже освіжає.

— Тоді я теж скуштую.

Наташа поклала ноги на диван. Скинула на підлогу черевички.

— Я не надто люблю спорт, — мовила вона. — Не те що американці. Я не вмію ні їздити верхи, ні плавати, ні грати в теніс. Я люблю сидіти в зручних фотельчиках і розмовляти.

— А ще ви яка?

— Сентиментальна, романтична і нестерпна. А ще я просто обожнюю дешеву романтику. Що дешевша, то краща. То як, смакує «московський мул»?

— Він неперевершений.

— А віденські пісні?

— Теж неперевершені.

— Добре. — Вона задоволено відкинулася на спинку дивана. — Інколи абсолютно необхідно, щоб тебе затопила велетенська хвиля сентиментальності, в якій будь-яка обережність чи хороший смак ве — лично йдуть на дно. Тоді можна обтруситися і посміятися над собою. Спробуймо?

— Я вже пробую.

Вона чимось нагадувала мені кішку, пустотливу, але водночас сумну. Така й була: маленьке обличчя, кучма волосся, сірі очі.

— Ні, почнімо так, — сказала вона. — Я нещасливо закохана, жахливо розчарована, самотня, мене нема кому втішити, я не хочу ні про що більше знати і справді не знаю, навіщо я живу. Цього достатньо?

Вона відпила великий ковток і очікувально глянула на мене.

— Ні, — відповів я. — Це все — тільки непотрібні деталі.

— Навіть те, що я не знаю, навіщо живу?

— А хто це знає? А як хтось і знає, то це перетворює життя на ще одне додаткове завдання. Ви цього хочете?

Наташа уважно глянула на мене:

— Ви справді так думаєте?

— Ні, звісно. Ми ж говоримо дурниці. Хіба ні?

— Не зовсім. Тільки наполовину.

До столу підійшов піаніст і привітався з Наташею.

— Карле, — попросила вона, — зіграйте, будь ласка, арію з «Граф Люксембург».

— Залюбки.

Карл почав грати. Співав він чудово, до того ж був непереверше-ний піаніст.

«Мій друже, зірок Не шукають, що в далекій туманній імлі…»

Наташа зачаровано його слухала. Мелодія була справді прекрасна. Хоч і банальна. А слова, як завжди, дурнуваті.

— Вам подобається? — запитала вона.

— Міщанська пісенька.

Вона міркувала хіба що якусь секунду:

— Тоді ви мали б її просто любити. Як щастя в тихому куточку, яке ви так цінуєте.

«Кмітлива бестія», — подумав я.

— І треба вам весь час усе критикувати? — сказала вона раптом ніжно. — Ніяк не можете розслабитися? Ви аж так

1 ... 216 217 218 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"