Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Кращі часи для сарматів так і не настали. Розбиті готами і гунами, вони побрели з іншими народами в Європу, розчинилися серед тамтешнього люду і щезли навіки. Як народ, як етнос.

Так і залишилася на далекій Півночі, за Уралом їхня Велика богиня, Мати їхня, вилита із золота, яку тамтешні автохтони прозвали Золотою бабою, шанували її, як божество, послане їм небесами, оберігали й оберігають і поклоняються йому.

Згодом у ненців вона перетворилася на Ягобабу – річкову богиню, а в слов’ян, як дзеркальне відображення, на Бабу-ягу і такою вона й повернулася спершу в Слов’янію, а потім і на Русь із далекої, навічно вже зниклої Сарматії…

…У 1981 році в місцях, близьких до джерел Північної Сосьви побував один пермський кінооператор. Старожили застерегли його не ходити в гори, бо там знаходиться Сарні-Еква – «Золота Жінка» (Баба): «Вам її не знайти, її кудись занесли наші старики, а потім убили самих себе».

Мовчать далекії могили, -

Темниці тайн не видають.

Про безіменний курган за селом на лівобережжі Прута[104] ходила недобра слава. Щоб не сказати, лиха. Місцеві селяни його серед білого дня обминали, а що вже про ніч говорити!

Він був не лише найбільшим в тамтешніх краях, не бідних на стародавні могили прадавніх народів, що колись, змінюючи один одного, кочували в тих краях, а й – подумати тільки! – злобливим. Себто зловорожим. Чому? А Бог його відає чому, а тільки нехороший він, заклятий злозливець. («Усе на капость селу чинить, – перешіптувались люди й поспішно хрестилися, наче відганяли од себе якусь мару-ману. – А мо’, й мордований, от ним зло й править. А від нього і нам перепадає, у селі то те, то се від тієї могили чиниться…» «Що… чиниться?» «А все таке… недобре. То ви його пошвидше розкопуйте, а ту місцину ми заоремо, щоб з неї й сліду не лишилося!..»)

Так старі люди прохали археологів, які приїхали той курган досліджувати і в очікуванні бульдозера, що ось-ось мав прибути, ставили табірний намет.

Селяни розповідали жахні історії про той недобрий курган, історії з розряду про вовкулаків, вампірів, упирів та мерців, що ночами, за народними повір’ями, виходять з могил і навіть на людей нападають. А все тому, що той курган зажив лихої слави, буцімто ночами верхівка іноді світилася тьмяними вогниками, що миготіли то зникаючи, то знову спалахуючи, наганяючи на село страхів’я, і це ще не все. Буває, темними ночами, коли місяця немає чи вітряно і щось у степу по-вовчому виє (вовкулаки, не інакше!), на кургані, клялися-божилися та заприсягалися селяни, з’являється хмарка білого диму, а з нього вигулькує «мужеська» фігура в химерній гостроверхій шапочці (таких у їхньому селі ніхто не носить, якась вона у тої мани нетутешня). Вигулькне з туманцю сріблястого, що наче світиться і колобродить, той чоловічок в гостроверхій шапочці.

Що цікаво, археологам про ту «мужеську» фігуру в гостроверхій шапочці, що темними-претемними ночами, коли тільки чорти навкулачки б’ються, з’являлася на кургані, розказували різні люди, але одними й тими словами передавали суть – наче й справді те видиво бачили. Ще й заприсягалися, що таки бачили оману на власні очі. Правда, зрили оддалеки, бо ж підійти ближче до кургану не наважувалися. Нема дурних! Хто ж сам собі ворог?! А бачити – бачили – і вогники, що миготіли ночами, і білі хмарки. («Ага, ага, горять вони якось… не так… Не дають навколо себе світла»), а тоді й вигулькувала з хмарки та хвігура в гостроверхій шапочці… І никає, наче щось загубило та шукає, недобре на село бликає – пошвидше розкопуйте той поганий курган. Мо’, в ньому скарб який заклятий, а мо’, й лихо-біда, пеня превелика, бо чого б то мрець з доброго дива з могили вибирався – пошвидше розкопуйте! Та самі, глядіть, не попадіться тому вовкулаку…

Розкопали… Археологи – люди до всього звиклі, вже наслухалися подібних історій про могили в степу, тож не звертали на ті теревені уваги. І ось що виявилося.

У могилі було поховано чоловіка, відносно ще молодого. Саме поховання бідне і нічим не подивувало копачів. З речей небіжчику поклали лише один глечик – ясно, що з напутною їжею. Та й по тому.

Ще під час розкопок висловили думку, що це поховання належить до сарматської культури – середина ІІ ст. до н. е. – час найвищого розквіту культури сарматських племен у тих краях. Так воно й виявилося, коли вже дісталися до скелета чоловіка. По-перше, сама посудина – глечик з ручкою у вигляді петлі – був типово сарматським, по-друге, яма за сарматським звичаєм була хоч і глибокою, але вузькою, а по-третє, на національність небіжчика вказував і його яйцеподібний, штучно видовжений