Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Звісно. Але тоді...

— Тоді ми програємо перший раунд. Таке припускається. Це ще не гра. Навіть якщо Камінь переналаштується на Бранда, йому, аби завдати справжньої шкоди, доведеться повернутися до первинного Лабіринту, а ти там поставив охорону.

— Так, — погодився я. — Здається, ти все врахував. Мене дивує твоя швидкість.

— У мене була купа вільного часу, а це може мати дуже погані наслідки, якщо не зайняти себе міркуваннями. Я так і зробив. А тепер, гадаю, тобі слід дуже швидко рухатися. День ось-ось закінчиться.

— Згоден, — сказав я. — Дякую за гарні поради.

— Прибережи свої подяки, коли ми побачимо, що з того вийде, — сказав він і обірвав зв'язок.

— Звучало як справді щось важливе, — сказав Рендом. — Що трапилося?

— Гарне питання, але весь мій час вичерпано. Щоби почути кінець історії, вам треба дочекатися світанку.

— Я можу тобі чимось допомогти?

— Насправді, — сказав я, — так. Чи могли б ви їхати на одному коні або перенестися через Козир? Мені потрібна Зірка.

— Авжеж, — сказав Рендом. — Без проблем. Щось іще?

— Так. Зараз найголовніше — швидкість.

Ми рушили до коней.

Я кілька хвилин гладив Зірку, а тоді скочив у сідло.

— Побачимося в Амбері, — сказав Рендом. — Успіху.

— В Амбері, — погодився я. — Дякую.

Я повернув коня і попрямував туди, де знаходилися сходи в небо. Тінь від моєї гробниці видовжувалася у східний бік.

13

На найвищому гребені Колвіра є кам'яні виступи, що скидаються на три сходинки. Я сів на найнижчу з них і чекав, що трапиться там, угорі. Для цього необхідні були ніч і місячне сяйво, тож половину вимог уже виконано.

На заході й північному сході купчилися хмари, які насторожували мене. Якщо вони повністю огорнуть місяць, Tip-на Ноґт може розтанути. Саме тому, блукаючи там, завжди варто мати помічника на землі, який забере тебе, якщо міст навколо тебе зникне.

Однак небо над головою було ясним і мерехтіло знайомими зорями. Коли зійшов місяць і сяйво його впало на камінь, де я сидів, зринули сходи в небеса, що, простягаючись увись, вели до Tip-на Ноґта, відображення Амбера в нічному повітрі.

Я стомився. Забагато всього трапилося останнім часом. Враз можливість відпочити, зняти черевики, розтерти ноги, простягнутися й прихилити голову — хай навіть на камінь — стало справжньою розкішшю, тваринним задоволенням. Я загорнувся у плащ, аби захиститися від холоду. Зараз би точно не завадили гаряча ванна, ситна їжа і ліжко, от тільки про них лишалося тільки мріяти. Цілком достатньо було і мого короткого перепочинку, який дозволяв думкам сповільнити свій плин, м'яко, споглядально кружляючи над подіями дня.

Стільки всього... але тепер принаймні я забув відповіді на певні запитання. Звісно, не на всі, але достатньо, щоб утамувати, принаймні на певний час, спрагу мого мозку... Тепер я трохи розумів, що ж трапилося за час моєї відсутності, краще міг оцінити, що відбувається зараз, і збагнути, що ж потрібно зробити — тобто, що маю зробити саме я... І я радше відчув, аніж збагнув свідомо, що вже тримаю в руках елементи великої мозаїки, яка виростає переді мною. Лишається тільки з'єднати їх і правильно припасувати. Ритм останніх подій, особливо сьогоднішніх, не давав мені часу поміркувати. От тільки певні елементи повертаються дивними кутами...

Мене відволік рух угорі, ледь помітне мерехтіння у вищих шарах повітря. Я повернуся, а тоді встав, розглядаючи небокрай. Світло промчало над морем до точки, де зійде місяць. У поле зору потрапила крихітна блискуча арка. Хмари також трішки змістилися, але не настільки, щоби завдавати клопотів. Я підвів очі, але місто над морем ще не постало. Я витягнув Козирі, поталірував їх і спинився на Бенедиктовому.

Відігнавши сонливість, я вдивлявся в місяць, що здіймався над водою, відкидаючи світловий хвіст на хвилі. На межі видимості високо в небі вимальовувалися обриси. Місячне світло все яскравіше окреслювало їх то там, то сям. Перші лінії, тоненькі, наче павутинка, замріяли над скелею. Вивчаючи Бенедиктову карту, я потягнувся до нього...

Холодне зображення ожило. Він стояв у залі з Лабіринтом, посеред візерунка. Ліхтар виблискував біля його лівої ноги. Він відчув мою присутність.

— Корвіне, — мовив він. — Уже час?

— Ще не зовсім, — відказав я. — Місяць сходить. Місто тільки набуває форми. Тож доведеться трішки зачекати. Я лише хотів переконатися, що ти готовий.

— Я готовий, — відказав він.

— Добре, що ти вчасно повернувся. Дізнався щось цікаве?

— Ґанелон покликав мене назад, щойно дізнався, що трапилося. Його план видався гарним, тому я і тут. А щодо Дворів Хаосу, так, гадаю, я дещо дізнався...

— Хвилинку, — мовив я.

Осяяні місяцем контури ставали все чіткішими. Обриси місячного міста оживали. Сходи тепер повністю відкрилися переді мною, от тільки десь вони були міцнішими, десь тоншими. Я так і потягнувся до них, щоб утамувати жадання душі...

Спокійно і легко я торкнувся четвертої сходинки. Однак вона досі просідала.

— Майже, — мовив я до Бенедикта. — Я збираюся випробувати сходи. Будь напоготові.

Він кивнув.

Я піднявся кам'яними сходинками — перша, друга, третя. Підняв ногу і поставив її на примарну четверту. Вона м'яко хитнулася під моєю вагою. Другу ногу підняти я боявся, тож стояв і чекав, дивлячись на місяць. Я вдихав прохолодне повітря, а сяйво тим часом набирало сили й місячна доріжка розширювалася. Я обвів поглядом усі щаблі: десь матові, десь прозорі й блискучі, вони вели прямісінько в мовчазне місто, що хиталося над морем.

Поглянувши вгору, я зауважив, що Tip-на Ноґт поступово втрачає прозорість. Зорі сяяли крізь нього тьмяніше. Щойно це трапилося, як сходинка під ногою в мене стала твердішою. Гнучкість полишила її, і я відчув, що тепер вона витримає мою вагу повністю. Я підвів другу ногу і повністю став на четверту сходинку. Варто було захотіти — і небесний ескалатор відвіз би мене туди, де сни втілюються в реальність, де блукають неврози й оманливі пророцтва — у місячне місто, де божеволіє час, де здійснюються химерні бажання і панує бліда краса. У сріблястому сяйві міста я поглянув на Бенедиктів Козир.

— Сходинки міцні, а місяць сягнув зеніту, — промовив я.

— Гаразд. Я іду.

Я дивився на брата, котрий стояв посеред Лабіринту. Лівою рукою він підняв ліхтар і на мить закляк. А вже за хвильку