Читати книгу - "Вибрані твори"

Теплий осінній вечір небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвір'я. Григорій зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звуків, потім попрямував не до лісу, а до хати Дмитра Горицвіта. Ще дома, коли дружина мимохідь обмовилась про Дмитра, твердо вирішив провідати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого? Проте Софії нічого не сказав про свій намір — чи ж зрозуміє вона його.

І коли Югина кинулась од вікна відчиняти двері, він почув болючий повів давнини. З темної глибини минувшини випливали молоді роки, і Григорій побачив себе парубком на достиглому полі, коли вперше зустрівся з юною соромливою жницею. І спогади з такою ясністю різьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осінній вечір…

Забряжчали двері, і він, охоплений спогадами давнини, знаходить в пітьмі руки Югини і, наче п'яний, переступає поріг. Рука його так торкається руки молодиці, неначе перед ним була та сама Югина, яку він зустрів у полі.

— Григорію, ти про Дмитра звістку приніс? — задихаючись від хвилювання, з мукою і пристрасним сподіванням питає його, слідкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освітленого блідим світлом каганця.

Йому так стає жаль молодиці, що в душі почуває себе винним перед нею.

І все далі і далі, затьмарюючись і пригасаючи, відпливають вдалину розколихані спогади молодих років.

— Ні, Югино, нічого не чув про Дмитра.

— Нічого? — задумується молодиця і дивиться вже поверх нього. Заскрипіли двері, з другої хати виходить Докія.

— Добрий вечір, Грицю, — підходить до нього, і її очі теж горять пожадливим вогнем сподівання.

— Доброго здоров'я, тітко Докіє, — цілує її в зібрані зморшками сухі, зашерхлі уста.

— Додому прибув?

— На день добрався, а це знову в дорогу.

— Куди ж? Від німця подалі?

— Еге ж. Щастя шукатиму свого.

— І Дмитро поїхав за ним. Нічого не чув про сина мого?

— Ні.

— Розлетілись соколи. По яких вони світах літають? — сіла Докія біля Григорія, схрестила руки на колінах. — А от круки недобиті повиринали та й клюють нас, очі живцем видирають.

Щось стукнуло біля хати, і Докія безшумно вийшла в сіни, а потім, очевидно, знову пішла у другу хату.

XXXІV

Дмитро передав командування загоном Турові, а сам, непомітно для інших партизанів, пішов у село. Мав побачитись з Іваном Тимофійовичем. Нетерплячка гнала його, як вітер хмару. Розумів: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливі є діла. Які ж? Надіявся і тривожився. Розступились ліси, і дорога ясніше замерехтіла зерном піску. Горбатою птицею засірів придорожній камінь, і знову згадались каменоломні. Ніяк не йшла з пам'яті і очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрі на камені. Оті сльози, що сочилися з мертвого тіла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залізом.

— Їм, фашистам, смерті мало, — кипів, розповідаючи Турові про те, що бачив. — Жалію, що трьох так легко скарали… Різати б по шматках.

— Для чого? Хватить з них і кулі.

— То легка смерть. А ворогам, запроданцям ні в чому не повинні давати полегкості, ні в чому! Хай більше бояться нас…

Перед тим, як зайти до Івана Тимофійовича, городами наблизився до своєї садиби. Ось він, з автоматом у руках, пістолем за поясом, підходить до хати.

Тихо шелестить його сад і сумовито шумлять тополі.

Припав до вікна і відсахнувся.

«Що це? Чи то так здалося?»

Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами і ясно чує голос Григорія Шевчика.

«Так ось де ти воюєш! З армії втік. В найтяжчий час заховався від боротьби — і до жінок!» — відхиляється від вікна.

Від сплетення, вибуху різнобійних почуттів не знає, що йому робити. Тільки кров кидається в голову, а в руках сама підскакує зброя.

«Невже Григорій боягуз, той мерзотник, який лише умів округлими слівцями маскувати гниле дупло своєї душі? Невже такий Григорій? — вірить і не вірить. — І як Югина могла пустити його до хати?»

Глибоке обурення, злість, ображена честь б'ють водночас у груди і голову Дмитра, і він аж перехитується. В умовному місці, біля призьби, похапцем шукає дерев'яний ключ. Відчинив засувку, тихо увійшов у сіни і з силою рвонув до себе двері.

Світло вдарило в очі, і Дмитро, як привид, застиг на порозі, наводячи автомат на Григорія.

— Ну, здоров у моїй хаті! Не ждав гостя? — пронизує примруженими очима Григорія. Але, дивно, той не розгублюється, рівно підводиться з лави і якось чудно всміхається.

— Таки не ждав. Радий, що зустрівся.

— Не дуже радій.

— Дмитре! Рідний!

— Почекай! — краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього, руками тягнеться до його шиї. — Почекай, сказав. Що тут робиться?..

— Дмитре! Чого ж ти такий? — Югина прикладає руку до грудей і з мукою дивиться на чоловіка.

— Яким був, таким і зостався. Не взнала іще який за півжиття!

— Дмитре, чоловік попрощатися прийшов.

— А ти й рада по ночах прощатись… Ну, чого прийшов? — звертається до Григорія. — Це так ти воюєш? — не опускає зброї.

— Ні, не так, як ти думаєш, — спокійно і насмішкувато відповідає Григорій. — Погаси зараз своє полум'я: не в той бік воно метнулося.

— А це ми побачимо.

В цей час на порозі виросла Докія.

— Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти мені зараз же свою пукалку, чуєш? — підходить до нього мати. — Чоловік до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, він із Варчуком прощатися піде? З Созоненком? А ви ж товариші були. В тяжкі години всі досади прощаються своїм. Чого ти на матір так дивишся? Не пізнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорій поранений був… — і вона припадає до його великих чорних рук, які ще міцно стискають зброю.

— Поранений. Тоді так…

І Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись і ніяковіючи. Прокинулась і заплакала Ольга. Довго пізнавала чужого бородатого чоловіка, а потім кинулась до нього.

— Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?

— Бач, усіх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, і вдача ж у тебе.

— Вдачу ж ви мені вділили, — ще хотів чимсь відговоритись, але зразу подобрішав, зрозумів, що дарма він так розходився, і вже спокійніше додав: — Риба не без кості, а чоловік